Глава 32. Її вечір

Робота кипіла на всіх фронтах — і бухгалтерські звіти під кінець року, і наполеглива праця над книгами та музикою, і самовдосконалення особистості.

Більше ніхто не розпускав про неї плітки, не цікавився про приватне та не втручався в її простір. Навіть, коли ввечері біля офісу зустрічав Якименко, щоб підвезти додому, не боялась, що на ранок хтось криво подивиться.

Аня не планувала будувати нові стосунки, але й не відмовлялася від спілкування з Сергієм. Зустрічі з ним були частими, проте, не переходили межі дружніх бесід за чашкою кави. Він розумів, що рани мають загоїтися, тому намагався не проявляти симпатії, а лише підтримував та допомагав суворими настановами, коли бачив, що вона розчарована відсутністю результатів старань.

Сергій жодного разу не спробував її поцілувати чи обійняти. Був поруч майже щодня, не заважаючи рухатися вперед. Цікавився справами Зореслава і не показував, що ревнує, знаючи про їхні телефонні розмови.

А ці дзвінки з-за кордону згодом стали для Ані розрадою. Немов давній друг, який чудово знає, як змусити її всміхатися. Так, біль не минув, утім не був таким пекучим, як кілька тижнів тому. Вони не чіпали теми минулого, не запитували про теперішнє. Не згадували, хоч і все пам'ятали.

Напередодні свят часу бракувало. Виходячи з корпоративної вечірки, поправила обтислу чорну сукню й рушила до зупинки, щоб скоріше опинитися в обіймах теплого пледа та гарячого м'ятного чаю, що зігріє змерзлі руки. Високі чоботи вгрузали в снігу, видаючи приємні скрипучі звуки. Вулиця заливалася мерехтливим світлом гірлянд. Люди снували стежками, опустивши нижче капюшони. А вона, навпаки, йшла бадьоро, насолоджуючись повільним вихором снігопаду.

— Снігова королево, далеко зібралася?

Всміхнулася, крокуючи далі. Знаючи, що Сергій продовжить їхати вздовж тротуару за нею.

— Додому. Хочу відпочити, — гучно відповіла, не повертаючи голови.

— Сил ще на пів годинки вистачить? — викрикнув крізь відчинене вікно.

— Дивлячись, для чого? — зупинилася.

Капітан припаркував авто на узбіччі та вийшов до неї. Він ще й досі був у формі. Перехожі жінки кидали на нього зацікавлені погляди.

— Знову кава? — запитала, примружуючись.

— Можемо з'їздити на площу, подивитися на ялинку, випити глінтвейну.

— Я сьогодні вже випила два келихи шампанського. Думаю, з мене годі, — закутала шию у широкий комір зимового пальта.

— Тоді, давай підвезу до дому?

— Гаразд, від цього не відмовлюся.

Сівши в машину, Сергій одразу ввімкнув пічку, а Аня розслаблено видихнула, зігріваючись. Вона була вдячна йому за те, що не наполягав і не чіплявся. Не ображав і постійно турбувався її станом. Ненав'язливо, поступово, він вчив бути сильною. Гостренькі фрази та жартівливі суперечки — стали їхньою маленькою традицією. Загартовуючись таким чином, Анна з кожним днем набиралася впевненості.

— Як твої справи?

— Нормально, тільки дуже втомилася. Чекаю вихідних. А ти як? Багато злодіїв упіймав? — з усмішкою, поглядувала на нього.

— Є трошки. Зараз їх улюблена пора, бо люди багато п'ють, втрачають пильність. Та це не важливо. Де плануєш зустрічати Новий Рік?

— Мабуть, вдома або поїду до батьків.

— Мені видали кілька квитків на новорічні нудні заходи. Театр, ярмарок та ще якесь безглуздя. Не бажаєш піти разом зі мною? Тобі випаде нагода привчити мене до гарного і не дати померти від нудьги, — грайливо підморгнув.

Аня засміялася, розстібаючи верхні ґудзики пальта й знімаючи шарф.

— Немає сенсу тебе перевчати, — невинно знизала плечима, всміхаючись.

— Он як? То, зазирни у бардачок.

— Навіщо? — здивувалася.

— Зазирни, прошу.

Вона відкрила бардачок і дістала звідти книгу. Детектив відомого сучасного автора.

— Що це? — повертіла в руках, роздивляючись. — Це мені?

— Не вгадала, — переможно відповів. — Мені!

Сміх Ані розвеселив його:

— Я так і знав, що такою буде твоя реакція.

— Ні, пробач! Я не хотіла тебе образити. Просто дивно. Навіщо тобі книга? Читати?

— Геть не правильно. Буде лежати на робочому столі. Займе почесне місце серед папірців, на яких сюжет ще загадковіший, ніж у цій казці, що там надрукована.

— Ти не збирався її читати? — не могла втримати усмішку. — Дарма витратив гроші.

Закинувши книгу назад у бардачок, роздивлялася радісне обличчя Сергія.

— Чому ти всміхаєшся? — мигцем поглянув на неї.

— Я приймаю твоє запрошення.

— Що?!

— Так. Піду з тобою на ті нудні заходи. Перший крок ти вже зробив — придбав книгу. Дивись, і привчу тебе читати.

— Навіть не мрій, — пирскнув, зупиняючи авто біля її будинку.

Аня захихотіла, виходячи на вулицю. Обличчя миттєво стало вологим від снігу. Закрутивши шарф замість шапки, спостерігала за Сергієм. Він підійшов й, стоячи у пів кроку від неї, попрощався: