Наближаючись, фантазувала, що буде казати. Але замість слів лише обняла Зоряна, навіть не привітавшись. Це був жест, аби показати, що «він мій», чи від розпачу…
— Привіт, мила, — здивовано мовив, легенько плескаючи по спині. — Я запізнився?
— Ні, я раніше все зробила і вийшла на вулицю.
— Треба було почекати всередині, промокнеш. Ще не вистачало застудитися.
Аня перевела запитальний погляд на білявку:
— Познайомиш?
— Звісно. Тетяна — моя давня знайома, — без жодного натяку на сум'яття, відповів Зорян. — Це Аня. Моя дівчина.
— Привіт, — люб'язно всміхнулась красуня, простягаючи руку. — Як здоров'я?
— Дякую, все нормально, — потиснула, теж всміхаючись. — Ти щось розповідав про мене?
— Ні, — сказала Таня замість Зоряна. — Я знаю цю клініку, тому все одразу зрозуміла.
«Яка здогадлива!» — роздратовано подумала Аня, роздивляючись чоловіче обличчя. Слідкуючи за поглядом Зореслава, не помітила, щоб він хвилювався або соромився цієї зустрічі. «Можливо, все не так погано, як я собі надумала?»
— Не буду вас затримувати! Погода кепська. Я побігла. Була рада тебе побачити! — поцілувала Зоряна в щоку. — Бувайте!
— Бувай! — в один голос попрощалися.
— А що це в тебе такий погляд? — жартівливо примружився, зазираючи в очі. — Ревнуєш?
— Хто вона?
— Колишня.
— Я так і знала! — вигукнула, засмутившись.
— А я так і знав, що ти так скажеш! — засміявся. — Поїхали, вдома все поясню.
Спіймавши таксі, вони вирушили до Ані додому. У дорозі вона не стала нічого запитувати. Вирішила дочекатися, поки він сам почне розмову.
За двадцять хвилин були на місці. Розклавши речі, а одяг закинувши у прання, Аня пішла на кухню готувати сніданок та каву. Зорян комусь зателефонував і приєднався до неї.
— Ти насуплена, чи мені здається?
— Є трохи.
— Чому?
— Дивне питання. Вона так лагідно тебе обіймала…
— І що? Це тобі не сподобалося? Це були дружні обійми, не більше. Ми давно не бачилися, з того часу, як розійшлися і я поїхав за кордон.
— Чому розійшлися? — озирнулася.
Зореслав сидів за столом, обхопивши голову руками. Нервово потирав волосся.
— Вона мене обманула.
— У чому?
— Не сказала, що вагітна.
У цей момент Аня ледь не зронила чашку з кип'ятком. Оце так новини!
— То у тебе є дитина? — запитала, продовжуючи стояти до нього спиною.
— Немає, — важко видихнув.
Розвернувшись, поставила каву на стіл та сіла поруч.
— Я не розумію, — подивилась, нахмурившись.
— Це болюча тема. Не люблю згадувати.
— Будь ласка… — погладила його по шиї, заспокоюючи.
— Розповідав тобі, що грав у гурті. Це сталося під час концерту. Я не міг вчасно приїхати. Соня зателефонувала, сказала, що мама Тетяни повідомила, що та збирається їхати у лікарню на аборт. Я не міг втекти прямо з виступу. Проте зробив це одразу по завершенню. Але не встиг. Коли їхав до лікарні, щоб відмовити, потрапив в аварію…
— Це та трагедія?.. — Зорян кивнув.
— Мене забрала швидка. А її я побачив тільки через кілька тижнів.
— Я втрачаю зв'язок… Музика, аборт, аварія…
— З тієї миті я зненавидів себе і музику. Зненавидів те, що нічого не міг змінити. Татуювання — як постійне нагадування, що є речі, які я маю вирішувати тут і зараз. Попри всі наслідки, які можуть бути.
— Ти ж дійсно не міг підвести групу і залишити їх без музиканта! У чому твоя провина? Аварія теж примхи долі. Як і моя… Ми в цьому схожі, — сумно всміхнулася.
— Якби я знав, що вона вагітна… Все було б інакше. Я б встиг поговорити з нею. Встиг відмовити від… — закрив обличчя долонями, зітхаючи.
— Тому ти не любиш брехню? Через це?
— Так.
— Чому вона так вчинила?
— Я й досі цього не знаю. Напевно, через вік або страх перед майбутнім. Не хотіла пов'язувати життя зі мною.
— Це вона тобі так сказала?
— Угу. Ми розлучилися, а ця трагедія сталася за три тижні. Якби я знав…
— Не звинувачуй себе! Це було її рішення, не твоє!
— На жаль, я так не думаю. Всі ці роки живу з провиною.
— Як і я, — схилила голову, згадуючи минуле. — Нічого вже не змінити. Треба відпустити біль.
— А ти відпустила? — несподівано запитав, глянувши на неї.
— Не треба.
— Що не треба? Я щирий перед тобою.
Відредаговано: 26.10.2022