Глава 9. Пробачення

Жінку-сусідку забрали на процедури, тому в палаті залишилися лише Аня і Петро. Чоловік присів на стільці, й винувато подивився на дівчину:

— Не можу передати словами, наскільки відчуваю провину перед вами, — почав складну розмову першим.

— Я вірю, що ви це зробили ненависне!

Він підвів очі, поглянувши здивовано та розгублено водночас.

— Знаю, що це не виправдання, я навіть не хотів би пояснювати, але треба, бо… — зиркнув на двері, — бо це буде правильно по відношенню до вас. Та клята злива! Задні колеса занесло, я намагався вивернути кермо в дерево, та ці долі секунд вплинули на інерцію…

— Ви їхали надто швидко? — спокійно запитала, розуміючи заздалегідь відповідь.

— Я квапився, — вперся ліктями в коліна, закривши обличчя руками, — дружина зателефонувала, що в доньки почалися перейми, і треба її швидко забрати і везти до пологового будинку. Й замість побачити новонароджену онуку, я побачив вас на асфальті, а потім поліційний відділок. Я боявся за те, що покалічив молоду жінку. Боявся, що не дай Боже, ви вагітні, а я…

— Годі, Петро! — навернулися сльози.

Теж закривши долонею обличчя, схлипнула, стримуючи плач.

— Доню, — лагідно звернувся, підійшовши та сівши навколішки перед ліжком, — чим я можу допомогти? Звісно, я сплачу всі рахунки за лікування і моральні збитки! Проте, можливо, цього буде недостатньо, тому кажіть, я все зроблю!

— Мені нічого не треба.

— Ні, так не можна!

— Можна! У вас народилася онука. Мале дитя потребує великих витрат. Допоможіть краще доньці, це буде як вибачення. Можу тільки уявити, як зараз хвилюються ваші рідні, тому не хочу ламати вам долю і ніяких претензій, а тим паче заяв, писати не буду. До речі, я про це повідомляла капітану Якименко.

— Доню…

Й чоловік щиро заплакав, немов від неї залежало його життя. Ніякої злості, образи, чи гніву Аня не відчувала до Петра. Вважала, що це чергове розпорядження долі — знову випробувати її на міцність. Але, вона була готова впоратися! Тверде рішення стати сильнішою нашіптувало, що це правильний вчинок.

— Ти маєш добре серце! Та я не залишу тебе без допомоги. І не думай, що це через поліцію, зовсім ні. Моя донька молодша за тебе, і я не уявляю, як би реагував на цей жах. Пробач мені!

— Я пробачаю!

Коли вони потискали руки, повернувся Якименко. Побачивши це, він насупився, й крізь зуби процідив:

— Наговорилися? Подружилися?

Голос був єхидним, ніби подібне його дратувало і не входило в поняття «розумного».

— Саме так, шановний капітане! — уїдливо відповіла, більше не соромлячись та не боячись.

— А я бачу, вам покращало? Голос прорізався… — він відкрито насміхався, що ображало і лютило Аню.

— А я бачу вам, навпаки, погіршало!

— Що?! — обурився, дістаючи руки з кишень куртки.

— Он як жила на шиї заходилася!

Її усмішка вибила Сергія з колії. Він на мить замовк, підбираючи слова, але у цей час до палати зайшов Зореслав.

Чоловіки дивно переглянулися. Погляд капітана був з відразою, а Зоряна з недовірою.

— Все гаразд, Ань?

— Так, Зоряне, це люди з поліції, не хвилюйся, вони вже йдуть.

І вона подивилася на Сергія, в очікуванні, що він зрозумів натяк. Той різким рухом застібнув куртку, кивнув Петрові, й наостанок холодно пробурмотів:

— Чекайте дзвінка.

Коли двері за ними зачинилися, Аня видихнула з полегшенням:

— Ти вчасно прийшов, — всміхнулася.

— Я тобі дещо приніс, — поклав пакунок на тумбочку.

— Банани?

— Ага. Тобі потрібні вітаміни та нормальне харчування. Я дізнався у лікаря, що можна, завтра приготую і привезу.

— Ти?! Приготуєш?! — не стримала сміх.

— А що? — теж засміявся. — Ніколи не пізно робити приємні зміни.

— І я такої ж думки.

— Послухай, — голос став серйозним, — ти казала, що не любиш подорожувати. Може, тебе налякала думка їхати закордон? Та я хотів би запропонувати поїхати зі мною до села. Поки я буду шукати покупця, ти б могла добренько відпочити, відновитися, набратися сил. Я потурбуюся про тебе, будеш просто гуляти на свіжому повітрі, трохи відволічешся від роботи, поки ще на лікарняному. Знаю, що це дивна пропозиція, але можеш, хоча б подумати?

— Так, звісно, я подумаю.

На душі стало тепло, немов сонечко раптово вийшло з-за хмар посеред дощу, й освітило похмуру вулицю життєдайним світлом. Відчуття, що про тебе хочуть піклуватися підкорило її серце. Вона мимоволі всміхалася, на якусь хвилину забувши про погане самопочуття.

— Мені незручно і ніяково через твою увагу, бо ми знайомі так мало, а ти вже ладен піклуватися… — опустила погляд, однак, хотіла залишатися відвертою.

— Відповідь буде проста, — знизав плечима, — ти дуже мені подобаєшся, Анно.