15.

Кирило
 
В очі немов піску насипали. Ніч пройшла складно і майже без сну. 
 
В рот раз у раз лізло густе хвилясте волосся, що пахнуло полуничним шампунем, а тіло заніміло від незручної пози, в якій мені довелося лежати. 
 
Віта шумно зітхає і перестає рухатися, завмираючи немов полохливий заєць. Прокинулася, значить. Здивована? Я також. Тому що до цього моменту вона як тільки не знущалася наді мною. Спочатку впритул присунулася. Тремтіла немов осиковий лист, зігрітися хотіла. Я накрив її пледом і відповз на самий край ліжка, але вона і там мене дістала. Так активно ворушилася, що робудила би навіть мертвого. 
 
Хотів піти в кімнату для гостей, але вирішив потерпіти до ранку. І не в таких умовах доводилося спати раніше: стоячи, сидячи, у зливу і лютий мороз ... А з дівчиною, нехай навіть Вітою, взагалі дрібниці. 
 
 - Ти, як я розумію, не спиш? - питаю неголосно, щоб не злякати. 
 
Ситуація делікатна і неоднозначна. Неправильна, одним словом. 
 
Віта помітно напружується, але не робить спроб встати і піти. 
 
 - Ага, прокинулася ... Ти навіщо мене до себе підсунув? 

 - Нічого собі заявочки! - посміхаюся у відповідь. - Це взагалі-то ти до мене полізла. 
 
Я не бачу обличчя Віти, але чомусь уявляю, як заливаються рум'янцем її щоки. Напевно, не варто бентежити дівчину. 
 
 - Не може бути... Скажи, що ти жартуєш, Кирило. 
 
 - Якщо тобі стане від цього легше, то окей, я жартую. 
 
 - Вибач ... - зітхає вона. - Я не контролювала себе. 
 
Мушу додати, що я також. Все якось само собою вийшло. По-дебільному... Начебто дорослий мужик, а лежу дві години і зрушити з місця не можу. Або не хочу? 
 
 - Це ж... природно, так? Те, що я зараз відчуваю ... - питає з затримкою Віта.
 
 - Так, це природно, але провокувати не варто. 
 
 - Ем... І що мені робити? 
 
 - Встати і піти до себе. І живіше. 
 
Провінціалочку не доводиться довго просити. Вона швидко схоплюється з місця, осмикує тонку сорочку, що обліпила тендітне тіло і жваво виходить за двері. Нарешті. 
 
Перекинувшись на спину, тягнуся до телефону. Знімаю блокування, шукаю в контактах номер Олени. Здається, наша сварка затягнулася і саме сьогодні я готовий зробити крок назустріч. Два місяці без близкості, чорт забирай. 
 
 - Слухаю, - звучить у динаміці мелодійний голос коханки. 
 
 - Не хочеш приготувати для мене сніданок? Я б заїхав перед роботою. 
 
 - Самсонов, ти в своєму репертуарі! Дивно, що в лоб не спитав.

 - Хочеш? 
 
 - Ти проміняв мене на свою малолітку. 

Ображений голос зривається на істерику. Починається. 
 
На початку наших відносин Олена не була такою. Поступлива, добра, привітна й усміхнена. Погоджувалася на всі умови і клялася, що після розлучення не хоче більше ніяких серйозних відносин. З появою Віти в неї ніби демон вселився. Необгрунтовані ревнощі, претензії, натяки на щасливе спільне майбутнє. Схоже, пора закінчувати. Я не звик, коли мені так активно набридають.
 
 - Я думала, що ти повернешся після тривалого відрядження і вільний час ми будемо проводити разом. Я скучила. 
 
 - Олена, в останню нашу розмову я тобі все доступно пояснив. 
 
 - Пам'ятаю-пам'ятаю, ти за нею доглядаєш, - зітхає коханка.- А мені що робити, Кір? З розуму сходити? Переживати, спиш ти з нею чи ні, поки я не поруч? 
 
 - Я ж сказав, що ні. Ти повинна вірити моїм словам. 
 
 - Повинна. І хочу тобі вірити, але у мене не виходить. Весь час думаю про те, що твоя підопічна молодше і красивіше. 
 
Чорт, Олено... Так, Віта молода і красива, але їй всього двадцять. Дівча зовсім. Нетямуща, дурна. Я не до такої міри відбитий, щоб розглядати тягнути її до себе в ліжко. Сьогоднішня ніч не береться до уваги. Це були непередбачені і неконтрольовані обставини. 
 
 - Загалом, Кір, вибач, але зі сніданком сьогодні ніяк. До того ж у мене почалися ці дні, - звучить контрольним пострілом в голову. 
 
Закінчивши розмову з Оленою, я встаю з ліжка і йду в душ. Світло до сих пір не дали. Гарячої води, відповідно, теж немає, тому що вона подається від електрокотла. Нелюди. Але холодна вода теж нічого. Бадьорить. 
 
Переодягнувшись, спускаюся на перший поверх і застаю Віту біля холодильника. Вона як і раніше на мене не дивиться. Ніяковіє, нервує. Всі емоції з легкістю читаються. 
 
Віта нарізає бутерброди і намагається включити електрочайник. Вставляє його в розетку, кілька разів поспіль клацає кнопкою... Потім, отямившись, чортихається. Забавна вона і мила, чарівна в своїй наївності і безпосередності. Як згадаю її під наркотою і в короткому платті, трясти починає. Шкода буде, якщо одного разу провінціалочка все-таки зламається. 
 
 - Поїхали, Віт. Вдома поснідати не вийде. 
 
 - А бутерброди, Кирило? 
 
 - Поклади в холодильник. 
 
 - Давай я тобі з собою дам? - каже вона, піднімаючи на мене чисті блакитні очі. - Будеш пити чай з колегами і заодно перекусиш. 
 
Я слабо уявляю таку ситуацію, але все одно для чогось погоджуюся. Напевно, щоб її не образити. 
 
Зупинивши машину біля універу, прошу Віту дзвонити і звітувати про всі пересування. Вона слухняно киває на кожне моє слово, посміхається і бажає гарного дня. Надто привітна, тому десь глибоко в душі шкребе невіра. Трохи постоявши в недозволеному місці і переконавшись у тому, що Віта увійшла в будівлю університету, заводжу двигун і з чистою совістю їду на роботу. Я зроблю з тебе людину, Віта. 
 
Мені часто здається, що з юрбою різновікових бійців в моєму підпорядкуванні управлятися куди простіше, ніж з однією двадцатирічною. Вони бояться і поважають свого командира. Якщо помиляються, то тут же виправляють.
 
Пояснивши хлопцям завдання на сьогоднішній день, йду до себе у кабінет. 
 
Я люблю свою роботу, вона у мене на першому місці. Це той самий усвідомлений вибір, про який я ніколи не шкодував. Жодного разу за п'ятнадцять років кар'єри. Незабутні емоції, коли кожна виконана мета відгукується вібруючою радістю всередині. Ні з чим не порівнянні відчуття, коли тебе нагороджують медалями і підвищують у званні. Хочеться не зупинятися. Наполегливо йти до кінцевої мети, щоб потім, нарешті діставшись до вершини, видихнути. І тільки після цього, можливо, обзавестися сім'єю і дітьми. 
 
Директор служби безпеки в минулому місяці сказав, що мені світить чергове підвищення. Він йде на пенсію і хоче передати своє крісло комусь адекватному. Поки вирішують між мною і Смоліним. Я розумію, що повинен показати себе зразково, тому викладаюся на максимум. 
 
Дзвінок від Віти звучить незвично рано. На годиннику лише одинадцята ранку. І це насторожує. 
 
 - Кирило, це я, Віта, - схвильовано промовляє провінціалочка. 
 
 - У мене є твій номер.