10.

*** 

- На плиті стоїть свіжоприготований суп з локшиною, а в холодильнику випічка, - вимовляє Жанна Леонідівна. 

Вона поспішає на йогу, але все одно хвилюється, щоб її двадцятирічна донька пообідала і не залишилася голодною. І це дуже мило. 

- Добре, мам! - Аня закочує очі. 

- І компот... 

- Ти біжи, біжи. Не те на тренування запізнишся! 

- Загалом, беріть все, що бачите! Повернуся дуже пізно, не сумуйте. 

- Не будемо, - гмикає Аня. 

Як тільки двері за Жанною Леонідівною закриваються, подруга сідає поруч зі мною на м'який диван і вивідує все, що сталося, починаючи з вечірки і закінчуючи сьогоднішнім ранком. Слухає, затамувавши подих. Обурюється, коли я розповідаю їй про Антона, і розпливається в усмішці, ледь дізнається про те, що Кирило тепер буде жити в будинку батька. 

- Ну і чудово, Віт! 

- Що тут чудового? - невдоволено хмурюся я. - Взагалі-то я чекала твоєї підтримки. 

- По-перше, вибач мене за прямоту, але ти і справді трохи не пристосована до життя в столиці, - хитає головою Аня. - По-друге, тобі більше не буде ні нудно, ні страшно одній в великому порожньому будинку. 

- А по-третє? 

- По-третє, я дуже рада, що Кирило буде жити по сусідству. 

- А-ань! - обурено цокаю язиком. - Хто про що, а вошивий про лазню! 

- Ой, та годі тобі, Віто. Справді не знаєш, як себе вести з Кирилом? - дивується подруга і великодушно змахує рукою. - Записуй, поки я добра... Тобі всього лише потрібно дати йому зрозуміти, що виправилася. Слухай його, не сперечайся. Готуй їжу, вчасно приходь після занять. Будь слухняною, одним словом.

- Це буде непросто... - бурмочу собі під ніс, уявляючи, як сильно мені доведеться стримуватися, щоб не видати справжніх емоцій по відношенню до Самсонова. 

- Але ти ж розумієш, що якщо будеш робити все навпаки, то стане тільки гірше? Як би тобі зрозуміліше пояснити... Мати доброзичливців вигідніше, ніж противників. Проханням можна домогтися більшого, ніж наказом. А ще дружелюбність краще злоби. 

- Все-все, я зрозуміла, до чого ти ведеш. Цей варіант точно спрацює? 

- Впевнена! - гмикає Аня. - Думаєш, дорослому чоловіку прикольно бути тобі нянькою? Просто Кирило нежадібний, совісний, чесний. І це підкорює. Батько помер, ось він і шкодує тебе, хоча міг би не витрачати на якусь сторонню дівку купу бабла. 

Від думки, що Самсонов мене шкодує, стає смішно. Здається, що він просто не здатний на це. Вчора, наприклад, в Кирила не було жалю. В очах був арктичний холод, а у вчинках - ні краплі сердечності або співчуття. 

- І скільки на це потрібно часу? - питаю Аню. - Я маю на увазі, на те щоб повернути довіру Самсонова? 

- Хм, а це вже від тебе залежить. Може пройти тиждень, а може - місяць. Не думаю, що більше. Є ще один варіант, простіше, швидше і приємніше, але ти його відразу відкинеш. 

- Який? - дивуюся я. 

- Спокусити свого опікуна, - незворушно відповідає Аня. 

- Що?! - дивлюся на подругу в усі очі. - Зовсім поганий варіант... 

- Я ж кажу, тобі не сподобається. Але було б надійно. Чоловіки зовсім іншими стають, коли починають спати з дівчиною. І привілеїв стає більше.

Ніколи не зберігала невинність як святиню - просто так вийшло, що мені на шляху не зустрілася та людина, з якою я хотіла б це зробити. Повинна відбутися хімія, спалах... Як з Назаром, наприклад. Ледве я побачила його серед абітурієнтів, як відразу ж відчула симпатію. 

Намагаюся швидше закінчити неприємну для мене розмову з Анею. Вона розповідає, що зробила б на моєму місці. Я і Кирило... коханці? Маячня якась ... Він на п'ятнадцять років старше, і до того ж я абсолютно його не приваблюю. Саме так Самсонов сказав вчора у душі, дивлячись на мене оголену. 

Ми з Анею обідаємо, дивимося кіно на величезній, на всю стіну, плазмі і з'їдаємо до останньої крихти пісочне печиво, яке спекла Жанна Леонідівна. Весь цей час я тримаю телефон поруч, як і просив Кирило. Уважно розглядаю гаджет і верчу його в різні боки. Мати Ані говорила, що Самсонов працює в спецслужбах. Раптом він встановив мені жучок-прослушку? Чорт, це був би цілковитий провал, якщо б він почув, про що ми з подругою розмовляли. 

Анька, наприклад, було дуже цікаво, якого у нього розміру... Навіжена. А я сказала, що бачила тільки торс, і зазначила, що у Самсонова красиве тіло. Щоки червоніють, коли я уявляю, що Кирило міг все це чути. Сподіваюся, це тільки мої фантазії і настільки далеко в своєму контролі він поки не зайшов. 

За вікнами темніє. Батько Ані, а потім і Жанна Леонідівна, повертаються додому. Вони наполягають, щоб я залишилася ще, але я розумію, що пора йти. І так весь день провела поза домом. Не можу ж я оселитися у подруги навічно? 

Відкривши потаємну хвіртку, яка знаходиться між нашими ділянками, проходжу на територію. На вулиці пахне свіжістю і дощем. Я ненадовго застигаю на веранді, вдихаючи прохолодне чисте повітря. Це котеджне селище немов шматочок оазису серед кам'яних джунглів столиці. Всього півгодини їзди, і ти в столиці. Правда, там все не так, по-іншому. Шумно, людно, голосно. Хоча в цьому теж є свій особливий шарм. 

Я заходжу в будинок і помічаю Кирила у вітальні. Він напівлежить на дивані і зосереджено дивиться в ноутбук. У надії, що мені вдасться прослизнути повз нього в спальню, йду до сходів. 

- Як щодо вечері? - раптом запитує він. 

Хочеться відповісти, що я не голодна. По суті, так і є. Я від душі наїлася у Ані. Але як тільки відкриваю рот, щоб щось сказати, згадую слова подруги, що доброзичливців мати краще, ніж противників. Можливо, Кирило замовив доставку або приготував їжу особисто. Старався, врешті-решт... 

- Вечеря? Не відмовлюся, - посміхаюся йому у відповідь. 

- Тоді приготуєш що-небудь, добре? - запитує Самсонов. - Страшенно зголоднів.