Розділ 11. Теплий прийом

Розділ 11. Теплий прийом

Фрея-бі-Вернандіна проводила рейд по резиденції, щоб перевірити, чи все готово до приїзду гостей. Намагалася не пропустити жодної деталі. Прийом повинен був пройти на вищому рівні. Хоч онук, швидше за все, і збрехав, що Поліна — його наречена, але, тим не менш, вона принцеса. І Фреї не хотілося осоромитися перед представницею королівства іншого світу.

Насамперед Вернандіна роздала всій прислузі по навушнику-перекладачеві, новітній розробці інженерів-електронників, щоб усі в резиденції могли легко розуміти гостю. Пристрій буде перекладати з української (як з'ясувалося, це державна мова Дрімленда) на аласійску.

Шеф-кухарю Фрея дала завдання з'ясувати яким є улюблений десерт принцеси і подати його на обід після основних страв. Покоївки повинні були прикрасити кімнату гості полотнами знаменитих аласійских художників і декоративними серветками роботи місцевих майстринь. Садівник отримав завдання висадити квіти на галявині у формі напису «Ласкаво просимо!»

— І, щоб гості було приємно, букви повинні бути українськими, — розпорядилася Фрея. — Сподіваюся, ви впораєтеся, Лістьєр?

Той пробурчав собі під ніс щось про те, що він садівник, а не лінгвіст, але під пильним поглядом Вернандіни вголос озвучив:

— Постараюся.

Роздавши ще кілька настанов працівникам, Фрея повернулася до себе, переодяглася в улюблену в міру сувору, але в той же час урочисту сукню, і попрямувала до головної зали чекати гостей.

Почесна варта з двох гвардійців провела пасажирів літака через будівлю аеропорту до виходу. Поліна старанно грала свою роль. Посміхалася босові на повний рот, а той галантно тримав її під лікоть. Але гвардійці, які, мабуть, звикли ходити в строю, дивилися виключно прямо перед собою, а не на Еміля і Поліну, і геніальної гри не помічали.

Біля виходу з будівлі чергувала машина. Красуня — темно-фіолетовий блискучий корпус, високі колеса, скло з легким бузковим відливом. Але загалом цілком схожа на земний автомобіль типу джипа. Поліна навіть здивувалася. Вражена екзотичною архітектурою аеровокзалу, вона очікувала, що і транспортні засоби в Аласії виглядають незвично.

— А що я казала? — вловивши емоції Полі, вимовила Тамара. — Аласія майже нічим не відрізняється від тієї ж Норвегії.

— Ага, — хмикнула Поліна, — принаймні, така ж «спекотна».

Не дивлячись на те, що над головою світило сонце, повітря було досить свіже. За відчуттями градусів 17, не більше. Спочатку здавалося, що вітерець приємно холодить обличчя і руки, але буквально за кілька хвилин такого обдування Поля почала мерзнути. Вона вірно визначила пору року, ще коли перебувала на борту — рання осінь.

На щастя, довго перебувати на свіжому повітрі не довелося. Гвардійці відчинили перед гостями двері джипа. Еміль сів за кермо. Поля збиралася зайняти сусіднє крісло, але Тамара потягла її із собою за задній ряд.

— Мені не можна сидіти поруч із цим, — прошепотіла вона, поглядом вказуючи на охоронця.

— Чому?

— Матильда може не стриматися і знову його покусати.

Поля вирішила, що буде розсудливим відгукнутися на прохання Тамари. Бо охоронець і помічниця боса продовжували поглядати одне на одного так, що там і без втручання Матильди могло не обійтися без укусів або інших тяжких тілесних ушкоджень.

Побачивши, що пані розташовуються позаду, охоронець заскочив на переднє сидіння, і машина рушила. Помічниця боса довго вовтузилася в кріслі, намагаючись прилаштувати свою сумку то на коліна, то під ноги. Поля знову звернула увагу, що саквояж занадто важкий.

— Тамаро, чим ви сумку набили? Цеглою, чи що? — запитала з іронією.

— Тс-с, — злякано прошепотіла помічниця боса і зиркнула на охоронця, перевіряючи, чи розчув він слова Поліни. Переконавшись, що звук мотора успішно заглушив сказане, запитала змовницьки: — Як ви здогадалися?

Поля здивувалася:

— У вас там, що, справді цегла?

Тамара злодійкувато озирнулась по сторонам і прошепотіла багатообіцяюче:

— Можемо бути партнерами. Тільки нікому ні слова.

— Ви про що?

— Розповім, коли залишимося наодинці.

Діалог із помічницею боса насторожив Поліну. Склалося враження, що Поля мимоволі допомогла провезти в сумці щось заборонене. Ой лишенько, знову влипла в чергову авантюру. Ще б зрозуміти, що Тамара називає цеглою.

— Поліно, подивися наліво, — відволік від думок про контрабанду Еміль. — Проїжджаємо повз найстаріший в Аласії університет.

Поля глянула у вікно і завмерла від захоплення. Височезна будівля на зразок пізанської вежі підпирала небо. Вона настільки сильно була відхилена від вертикалі, що залишалося тільки здогадуватися, чому не падає. Кожен ярус конструкції мав круговий балкон, суцільно порослий кущами і навіть невеликими деревами, строкате осіннє оздоблення рослин надавало будівлі святкового вигляду.

— Моя альма-матер, — в голосі Еміля почулися теплі нотки.

— Ти тут навчався? На якому факультеті?

— Менеджменту, колего, — посміхнувся бос.

Поліні нестерпно захотілося побувати на екскурсії у цьому старому університеті, пройтися просторими коридорами, заглянути в аудиторії, посидіти на лавці на одному з балконів, перетвореному на міні-парк. Але запитати чи запланована поїздка в альма-матер боса Поліна не встигла — у нього задзвонив телефон.

Після короткої розмови Еміль простягнув слухавку Полі:

— Люба, з тобою хоче поговорити шеф-кухар.

Несподівано. Поліна приклала смартфон до лівого вуха, і басовита репліка кулінара моментально почала перекладатися на українську. Перші кілька фраз були про те, як усі мешканці Аласії раді бачити у себе в гостях принцесу чудового королівства Дрімленд. У відповідь Поля висловила взаємні люб'язності про те, як вдячна гостинності привітних аласійців. Після чого шеф-кухар, нарешті, озвучив мету дзвінка.