Розділ 12

— Мені потрібні оці документи, — Вітров кладе написаний від руки список, де синьою ручкою акуратним почерком виведені роки і назви.

«Ось і почалося» — горланить десь усередині моя зменшена копія, яка відповідає за емоційність. А враховуючи шкалу цієї самої емоційності, яка невпинно розганяється від нуля до ста і частенько зашкалює, я за звичкою, але вже внутрішньо, закочую очі, мовчки, щоб не розплескати отруту і не оббризкати нею корону мого новоспеченого начальства, граційно стукаю підборами з кабінету в архів.

Вивчаю папки, порівнюючи їх із отриманим списком, і досить довго дивлюся на полиці, намагаючись відшукати ту саму, необхідну, потрібну папку, бо я ніколи тут не була. Вхід в архів взагалі-то за перепустками, але оскільки я тепер в помічницях у головного цабе компанії, то перепустка у мене є, тільки захоплення цей факт не додає, а додає тільки зайвої метушні. Приправляю пошуки важкими зітханнями та уявними обуреннями. Більшого як відповідальний співробітник собі дозволити не можу.

З усією стійкістю духу, навіть тією, яка, як я думала, мені не притаманна в принципі, я копирсаюся серед запорошених папок, які, звичайно ж, ніхто не протирав. Як віднесли, так і забули. І нікому навіть на мить не спало на думку, що Аріна Туманова прийде на пошуки. Пошук макулатури справді каторга! Подумки мій літак давно вже приземлився на островах із реклами відомого кокосового батончика і я, вся така розкішна в заслуженій відпустці п'ю свій четвертий заслужений коктейль.

З кожною хвилиною уявляти пляж і теплий вітер замість запорошеного архіву стає все складніше, тому що я як мавпа, яка стрибає з гілки на гілку, тільки роблю це на драбинці, яку до того ж доводиться пересувати ручками!

Піднімаюсь на рівень верхньої полиці і нарешті погляд знаходить потрібну папку. Чому потрібне завжди так далеко? Намагаюся витягнути, але папки дуже щільно зсунуті і зрештою ламаю ніготь. На тій руці, вказівний палець якої заклеєний пластиром. Фиркаючи від обурення і пилу, сповзаю-таки вниз, підхоплюю міцніше папку і прикривши магнітні двері входжу до кабінету.

А там наша секретарка, Катруся. Стоїть, рукою спершись на Вітровський стіл і виваливши своє вим'я назовні, не обтяжуючи блузку застебнутими ґудзиками, облизує штучно надуті губи, дивлячись на інспектора. Він, звичайно, захоплений паперами, кидаючи на Катрусю погляди. Характеристику поглядам дати не встигаю, бо підходжу до столу та з висоти свого зросту просто-таки жбурляю папку на стіл замовнику документів.

Катруся охає, скоріше приймаючи пряме положення тіла і смикає комір блузи. Розгублено ляскаючи нарощеними коров'ячими віями. Розумом Катя не сказати, що іскриться, натомість вона виконавча і зайвих уточнюючих питань не ставить. А це для дратівливої Мальцевої украй важлива навичка.

У Каті немає стрижня чи прагнення кар'єрного зростання, зате є бажання вдало вийти заміж, тому вже у свої двадцять шість вона надуває губи, вколює якусь погань в обличчя і вважає себе досить вродливою, щоб привабити одного з наших численних багатих клієнтів. Тому я зовсім не здивована, що вона тут, навпаки, лише спантеличує, як це вона не прийшла сюди раніше! Макар зовсім спокійно піднімає на мене погляд, а куточок рота припіднімається в усмішці. Ситуація його явно бавить, але я не звертаю на це жодної уваги.

— Ти тут навіщо? — питаю у красуні, яка аж губу закусила. Я не в тому настрої, щоб здаватися милою, а Катя, яка доповідає Горгоні про все на світі, мене відверто дратує.

— Вероніка Матвіївна відправила передати Вам ось це, — опускає очі, судомно шукаючи файл, — ось, — простягає, видихнувши.

— Дякую, а тепер можеш іти.

Я киваю їй на двері і секретарка, переводячи очі з мене на інспектора, який не видає жодних емоцій, нахмурює брівки, кілька разів засмучено і трохи нервово змахує штучними віями, не відводячи погляду від перевіряючого. Вона чекає від нього дій, а коли їх не відбувається, все ж таки виходить з кабінету.

— Тобі всі працівники звітують? — посміхається Вітров, відкинувшись на спинку крісла.

— Ні, але ця мене боїться, — ситуація мене теж бавить, і я посміхаюся, — а ще через тебе я зламала ніготь.

І оскільки відійти від його столу я ще не встигла, то підсовую йому руку з перебинтованим пальцем і зламаним нігтем. Аріна Туманова – доглянутий безхатько.

А Макар раптом акуратно бере мою долоню і довго дивиться.

— Що з пальцем? — запитує несподівано серйозним тоном.

— Та порізалася, нічого особливого.

Я забираю руку, але Вітров міцно тримає, явно щось розглядаючи. Це мене бентежить.

— Сідай, — командує він і не даючи мені навіть набрати повітря для відповіді встає, тягне на себе і розгорнувши усаджує на місце, на якому сидів секундою раніше.

— Макар, ти чого? — роблю спробу обуритися.

— Посидь, будь ласка, хвилину, — з цими словами він проходить до центру кабінету, туди, де стоять шафи з паперами і відкривши одну з них сідає навпочіпки, щоб вивудити звідти аптечку.

А я й не здогадувалася про її існування тут. Думала, все приладдя зберігається в ящику спільної кухні. Цікаво, чи це він її сюди притягнув, чи в кожному кабінеті стоїть?

— Я зламала ніготь, а не руку. Чи може ти вирішив накрапати мені заспокійливого? Так я на манікюр сходжу і все пройде, — відверто бавлюсь, поки Вітров невблаганно насувається на мене з прозорою валізкою.

Сиджу, не бігти ж мені від нього, гублячи коси. А він усміхається щиро, зовсім не формально. Поставивши аптечку на стіл і вивудивши звідти перекис, вату та пластирі, а з ящика свого столу пачку вологих серветок. Та тут цілий хірургічний кабінет!

Відліпивши пластир, сує мені в руки серветки, я ж слухняно витираю руки, хитаючи головою, але не сперечаюся. Бо пам'ятаю – це марно! Якщо Вітров щось вирішив, він це зробить. Так само було з цим парі.

— Ось через що ти, виявляється, розлютилася — ніготь! А я думав, ревнуєш, — він сідає переді мною навпочіпки і посміхається своєю знайомою променистою хлоп'ячою усмішкою. І складно не посміхнутися у відповідь.