Розділ 9

У мінусах залишатися в гостях на ніч без вагань записую дзвінки набридливого хлопця та надто ранній підйом.

Поняття не маю, яка така летюча тварюка покусала Артема – муха чи Морбіус, але посварилися ми потужно. Таке враження, що з його рота вивергалася абсолютно будь-яка думка, що ледве встигла осісти в голові. Почалося все з претензії, що цілих дві ночі поспіль я ночувала не вдома, потім з'явилася теорія, що не в брата я залишилася зовсім, і наприкінці наша і без того цікава розмова підкріпилася твердженням, що він для мене порожнє місце...

Вбитись і не воскреситись! Та мене батьки в п'ятнадцять так не вичитували!

Оскільки виправдовуватися після таких звинувачень я не збиралася, цей факт дратував Лукашина ще сильніше. Наприкінці розмови, зрозуміло, лише для того, щоб вирішити конфлікт, а не образити мене, він затребував передати трубку Туманову. Нормально? Загалом, якщо до попередніх веселих фактів я намагалася ставитися терпимо, закликаючи існуючі та вигадані сили всесвіту, то після цієї заявочки на успіх репетувала так, що весь квартал, очевидно, чув.

Ось невже він сам не розуміє, наскільки він безглуздо виглядає, намагаючись контролювати? До Влада я таки підійшла. З принципу. Підійшла і мовчки простягла телефон.

«Тьомчик» — прочитав брат на екрані і підніс смартфон до вуха з особливо уїдливим поглядом. Туманівським. Тому що я теж так дивлюсь. Це означає «І що я тобі казав?».

Тільки зараз у мені було стільки злості, що заперечувати очевидне я не збиралася. Та й сперечатися із Владом після моїх криків на всю Оболонь просто безглуздо. Я те й діло продовжувала лаятися з Артемом у голові. Ще один мінус емоційності: ситуація може сто разів закінчитися, але подумки мій опонент продовжує смажитися з яблуком у зубах на розведеному особисто мною багатті. Та може мені ще дитячий годинник із прослуховуванням на руку повісити? Вони якраз розташування покажуть, якщо раптом розрядиться телефон! Що це за контроль взагалі?! Що за недовіра?!

— Арі в мене. Ще щось? — мабуть, прослухавши запитання, без привітань сказав Влад. А потім просто скинув виклик.

Коректністю з небажаними йому людьми мій брат себе не обтяжував. Він і слухавку взяв лише з поваги до мене. Приблизно з таким самим виразом Влад розмовляє з Тьомою наживо. Ну, як розмовляє, швидше, відповідає на запитання. Аланьєв, до речі, туди ж. Тим не менш, повинна сказати, що Туманов з викладачем між собою ладнають просто чудово. Я б дуже хотіла налагодити ставлення мого оточення до Артема, проте, знаєте, це дуже складно дається, коли тебе супроводжують такі ось фокуси!

Напевно той, хто дзвонив, залишився задоволений почутим. У будь-якому разі, чекати дзвінків з вибаченнями я не збиралася. Вимкнула мобільник і шпурнувши його на стіл повернулася до вишкіреного родича.

— Просто мовчи, Владику. Просто мовчи.

Він кивнув, а потім засміявся від дурості ситуації.

— Щастить же нам на кохання, Арі.

Я входжу в квартиру розслаблена і відпочила, незважаючи на морально складний та багатий на події вчорашній день. Все ж таки корисно від усього відпочити, зібратися з друзями і базікати ні про що.

На мій подив, Артем вже прокинувся і відчиняє двері спальні, тільки-но я встигаю тихо закрити вхідні.

— Привіт, — першим вітається він, а я намагаюся переконати себе, що ображені нотки в його голосі мені таки почулися.

— Привіт, Артеме. Я ненадовго. Хочу переодягнутися, зібратися. На дев'яту мені на роботу.

Не те щоб це було для нього новиною, тому що робочий графік у мене одноманітний ось уже майже три роки, пів року з яких ми живемо разом. Роззуваюся, проходжу повз нього в спальню і відкриваю велику дзеркальну шафу. Він мовчить, склавши на грудях руки і свердлить мене довгим поглядом, а я стягую з себе одяг і беру в руки довге по щиколотки в'язане плаття кольору айворі. Сьогодні туманно, вітряно, накрапує дощ, а ця сукня така затишна, огорне мене теплом і…

— Ти так і будеш мовчати? — допитується Артем, а я не встигаю придушити роздратоване зітхання. Не хотіла ж перед роботою лаятись! Я маю важливий проект, а ще Вітров!

— Чого ти хочеш, Лукашин?

— Ах, Лукашин? Ми вже не в університеті, Аріно! І я більше не на других ролях у тебе на підтанцьовці, зрозуміло? Я вже не дитина! — останню фразу він просто вигукує, голос скочується на фальцет, ріжучи барабанні перетинки. А я недоречно думаю, що йому тільки ніжкою стукнути для повного театрального дійства не вистачило. Але всередині залишаюся абсолютно спокійною.

— Ну так і не поводься як дитина, а займися нарешті ділом, Артеме, — кажу і, забравши з собою сукню, йду у ванну в нижній білизні, яку встигла на себе натягнути.

Його пальці стуляються на моєму зап'ясті, коли проходжу повз, а коли дивлюся на нього, він відпускає руку і опускає очі, скрегочучи зубами від злості. Мовчить, а я не хочу вичавлювати з нього слова. Якщо захоче щось сказати, скаже. Я не в тому статусі, щоб вказувати йому на помилки і наказати вибачитися. І приміряти на себе роль матусі не збираюся.

Через двадцять хвилин я повністю зібрана виходжу з ванної кімнати, а двері спальні щільно зачинені. І оскільки я не горю бажанням з'ясовувати, що за нею робить Артем, то просто міняю сумку на широкий місткий бежевий клатч і переклавши пару потрібних дрібниць виходжу з дому, не прощаючись. Ноутбук на роботі, а якщо і знадобиться, то просто кину його в машину, тож велика сумка ні до чого.

Дорога до офісу заспокоює мене. Часом мені здається, що за моїм бажанням керувати авто стоїть зовсім не комфорт; мені подобається це усамітнення: машина, дорога, музика та я. Обмірковуючи наші з Артемом сварки, вони все більше здаються мені наївною нісенітницею. Ми надто давно разом, щоб кидати все на півдорозі.

І нехай Артем Лукашин ніколи не був героєм моїх дівочих мрій, але він надійний, з ним комфортно, немає емоційних гойдалок і метань. Немає й підйомів, але хіба після того, як мене цим підйомом прибило, мені це потрібно? Ні. Звичайно ні. Він кохає мене, а я… Напевно, зовсім розучилася відчувати те саме на букву «К».