Розділ 7

— Вибачте, будь ласка, Макаре Вадимовичу! — єлейним голосочком щебече Горгона.

Зараз вона дратує більше, ніж зазвичай, тому що опинилася тут недоречно. Вірніше, дуже навіть доречно! Дуже-дуже!

Мозок оживає і починає ретельну працездатність, приглушуючи всі... інші відчуття! Це він так спокутує провину за свої гальма. Мозок.

— Відпустіть мене, Макаре Вадимовичу, — пирхаю, постукуючи його по плечу, хоча хотілося по голові.

Вираз обличчя Попутного змінюється і він, нарешті, повертає мене у вертикальне положення. Горгона дивиться в мій бік невдоволено, а на Макара — з благоговінням. Тьху.

Треба визнати, що красенем Вітров бути не перестав. З короля університету він перетворився на короля... не знаю... Боліт якихось? Але гарний, засранець.

Модна стрижка, строгий костюм із білою сорочкою під темним піджаком, а дводенна щетина надає його образу хлоп'ятства. Як колись, коли він усміхався мені...

Але зараз Вітров не посміхається. Він серйозний як ніколи. Або, як завжди. За п'ять років люди змінюються, тож судити не беруся. Просто й надалі вважаю його козлом.

— Це Туманова Аріна Григорівна, наша бізнес-аналіктиня. І Ваша помічниця на ці тяжкі перевірочні будні.

Я округляю очі від почутого, це все, що можу дозволити собі серед багатого вибору міміки. Свердлю начальницю поглядом, а от рота не відкриваю, навпаки, лише щільніше стискаю щелепи, мало які горобці звідти вилетять. Однак ті мої погляди абсолютно до одного місця. Видихаю, киваю Вітрову, мовляв «здрастуйте», і чекаю, коли Шапіто, читайте Вітров, збере валізи і вирушить геть, а я зможу простягнути Горгоні дзеркало. Якось перетопчеться Воєводін без напою, а до Мальцевої я потім обов'язково навідаюсь.

Вероніка тим часом представляє Вітрову Ліку та Федора, той із нудним виглядом, не перебиваючи слухає, і коли вистава закінчується, каже:

— Для роботи нам із Аріною потрібен окремий кабінет. Не хочу, щоб мені заважали.

Добре таки, що без кави. Я б точно закашлялася, настільки двозначно звучать сказані ним слова. Чи це тільки я не в той степ? Інші реагують цілком собі нормально.

— Аріна Григорівна, — невдоволеним тоном кидаю Вітрову, а той, я ж кажу засранець, дивиться на мене трохи піднявши брови.

— Забувся, — відповідає. І куточок його рота тягнеться вгору.

Козел!

— Звісно-звісно! Ми зробимо все, що необхідно, Макаре Вадимовичу. Буквально будь-яка Ваша забаганка буде прийнята і проконтрольована особисто мною. Особисто, чуєте, Макаре Вадимовичу, — Вітров не відповідає, але впевнена, що зі слухом у нього все ще гаразд, не продуло, — Аріна дуже важлива співробітниця. Розумна, старанна. Тож, як від серця відриваю, — солов'ям розспівується ця видра, — Не подумайте, що віддаю вам у користування недотепу, — тон начальниці стає довірливим, а я спопеляю її поглядом. Вона знає, що я тут. Макар намагається не зареготати, — Ми дуже цінуємо Аріну Григорівну.

— З радістю візьму Аріну Григорівну в помічниці, — серйозно відповідає Попутний, я тільки щелепу стискаю. Сильніше. Сподіваюся, Владик прийме мене без черги, якщо зуби викришаться.

Не можу я його послати, навіть якщо дуже хочеться! Пам'ятаєте, як усі бігали в очікуванні інспектора? От-от!

А Горгона тільки й чекала на цю відповідь.

— Аріно, збери свої речі. Стіл я, звичайно, за тобою залишу, але поки що перейдеш під сильне крило Макара Вадимовича.

І коли очі Макара Вадимовича, тьху ти, господи, знову знаходять мене, я спешіал фор інспектор, тобто, показово для Вітрова, закочую очі і проводжу по підборідді середнім пальцем. І відчуваю роздратування, бо на його обличчі не здригнувся жоден м'яз!

Розвернувшись, а-ля граціозна лань, прямую до свого робочого місця, щоб сховатися за ноутбуком, неодмінно нахвалюючи себе за те, що не полінувалася помити голову і заїхати зібратися додому, а не як завжди.

— Кава з тебе, Воєводін. Я в стресі, — саркастично усміхаюся, коли Горгона веде інспектора оглядати його володіння.

Колега, посміюючись, встає і виходить з кабінету в напрямку офісної кухні, а я навіть заздрю йому: вдалося ж зникнути звідси недоторканим.

Коли Мальцева повертається, прищіпкою падаю їй на хвіст і не злажу, поки та не заводить мене до кабінету:

— По-перше, мені потрібні очі та вуха. А по-друге, я мусила когось до нього приставити. Це розпорядження генерального! Самій мені не за статусом, до Лукашина сама знаєш яке ставлення. Воєводін тут без року тиждень, а Ліка завантажена через край, ще й запізнюється регулярно. Це Ви мені очі замилюєте, і я її мовчки знімаю, поки вона з своїми обов'язками справляється. Вітров — зовсім інша річ. Кажуть, він як ураган все на своєму шляху зносить, тож будь така ласкава, не викабелюйся.

Те, що як ураган, можу підтвердити хоч зараз. Якщо він у свої двадцять чотири зніс мене з ніг, то на що здатен цей двадцяти дев’ятирічний засранець можу тільки уявити. Але не хочу!

— А мій проект? — вже зрозуміло, що тому мене Горгона й підганяла. Щоб я як Фігаро — і там, і тут.

— Ти ж не будеш з ним перевіряти Лукашина. Якщо трохи прострочиш, я тобі допоможу чи прикрию, — а це вже розмова!

— І після цього пожирання мізків вимагаю відпустку! — я, звичайно, не на ринку, але прямо тим самим місцем відчуваю, що вийде.

З хвилину Горгона мовчить, дивиться на мене своїми звуженими очима, ніби очікуючи, що я спишу все на жарт, але ні. Не перший рік працюю. На те я й аналіктиня, зараз прорахувала в цій справі свою користь, і бачу по очах — Вероніка теж знає, що я не злізу.

— Гаразд. А тепер швидко збирай речі та хутчіш до Вітрова. Його кабінет зліва за поворотом від кухні.

— Найдальший чи що? — піднімаю брову.

— Ага, — Мальцева вже вивудила свій телефон і приклала до вуха. Мій час вийшов, тож і я виходжу.

Я, Вітров, наше минуле і один кабінет на двох у найвіддаленішому місці офісу. Блискуче!

Мовчки, намагаючись тішити самолюбство і плекати терпіння думкою про відпустку, повертаюся до свого поки що робочого місця. Там мене зустрічає чашка капучіно. Переб'ється Попутний поки що без проводжатого. Мені Воєводін каву зробив і я її хочу!