Розділ 4

Додому приходжу на годину пізніше, ніж зазвичай. Втомилася, сил немає. Все ж атмосфера сильно впливає на працездатність і неможливо залишатися спокійною, коли всі навколо знервовані. Ліка має складний проект зі шведами. І оскільки це перший серйозний проект, який їй довірили, вона робить усе, аби підтвердити свій рівень.

— Якщо в ньому будуть прорахунки, шукай роботу, Астахова! — гаркнула Горгона, коли почула, що її підлегла все ще на перших етапах.

Я тільки головою похитала. Що тут скажеш? Мені б своє вчасно здати. Це ж не контрольна в універі, хоч і на них свого часу витрачалося непомірно багато часу. А тут ще й серйозні гроші крутяться.

Колись ми всі працюватимемо без підказок Горгони, а якщо вона пропустить помилку, підпис мій і саме я та людина, яка затвердила проект і пустила в роботу. Максимум, що отримає ментор, а в нашому випадку ментор, начальник і Горгона – це одна людина, – тінь на свою репутацію. Теж, звісно, чимало. Однак були випадки, коли через такі помилки навіть ментори втрачали роботу. Тож… Бізнес-аналітика лише здається смішною. І хоча я і розумію, що по відношенню до Ліки це справді вимушений захід, тому що вона робить ну зовсім вже примітивні помилки, дівчинку все-таки шкода. Астахова замість того, щоб зібратися, від гарчання Мальцевої тільки більше трясеться. Характер такий.

Артем за ноутом у навушниках, тож мого приходу не помічає. І тільки коли я клацаю вимикачем, порушуючи напівтемряву, швидко клікає мишкою, закриваючи кілька вкладок, і вже після цього повертається до мене.

— Ти чого? — насуплююся я.

— Чого? А, це? — зиркає він на екран. — Нічого важливого. Як пройшов твій день? — він відштовхується долонею від столу і спрямувавши крісло в мій бік, зупиняється за міліметр від мене.

— Складно, — я сідаю на застелене покривалом ліжко прямо в одязі і прикриваю очі, в бажанні розслабитися, — Роботи надто багато. Весь офіс на кіпіші через перевірку, — голос стає монотоннішим, тихішим, а мене так і тягне прилягти. Дуже й дуже погане почуття, бо потім точно не встану. Адже я себе знаю.

— Ніби мені тут легше! — нервово підвищує тон Артем і я, здригнувшись від несподіванки, розплющую очі. — Це взагалі-то мене перевірятимуть, Аріно! Мене, а не вас! — і ще махає рукою, ніби я знецінила його почуття.

— Та чого ти розкричався? — складаю руки на грудях, обурившись в тон йому. — Світ взагалі-то не навколо тебе крутиться, ясно, Лукашин? В інших людей теж бувають проблеми і складності. А ти, якщо тебе дістала компанія і те, що в ній тебе недостатньо цінують, переглядай вакансії! Ти маєш і досвід, і освіту! — загинаю пальці, а потім роздратовано закочую очі. — За що ти тримаєшся?!

За ідеєю я, як зацікавлена в успіху свого хлопця сторона, повинна була розповісти Артему про Воєводіна, але сьогодні, послухавши розповідь Федора про пунктики в резюме і про те, що компанію він обирав, оцінюючи перспективу та ризики… Власне, як справжній бізнес-аналітик! І це не Марк Аланьєв, на якого кукситься Лукашин через вік і уявний фарт. Федір всього на рік старший! Загалом, вислухавши все це і оцінивши ризики особисто, тільки у сусідньому городі, я тепер щиро не розумію, чого чекає Артем. Що його тримає у цій компанії? Те, що працюємо разом? Та ж він все-одно вдома!

— За стабільність, — цідить він, і кидає на мене злий погляд, — я тримаюся за стабільність. У мене є ти і відповідальність. Я не можу просто взяти та змінити роботу! Ти ж любиш добре жити, добре їсти, добре одягатись, правда, Аріно? Твій дім і твоя сім'я навчили тебе цього, і я не можу вляпатися обличчям у багнюку!

Емм, так. Він має рацію. Люблю і перше, і друге, і третє. І батьки прищеплювали любов до кращого з того, що самі могли собі дозволити. Вони спочатку досягли всього самі і мама, до речі, закінчивши навчання з Владом на руках, почала практикувати, коли він був зовсім малечею, а потім вийшла на роботу ледь віддавши мене до садочку. У нас із братом різниця шість років, тож Туманов у цей час уже до школи крокував.

Це я до того, що з неба моїй родині нічого ніколи не падало. І хочу зауважити, заради справедливості, що я взагалі-то теж працюю і власного доходу мені цілком і повністю вистачить на витрати, навіть якщо припустити, що я з'їду від Артема і почну повністю оплачувати оренду житла. Нині ми ділимо витрати порівну.

І я розумію, що слова Лукашина зараз куди більше скидаються на перекладення відповідальності, але оскільки я вже доросла і навчена не кидатися звинуваченнями, а також не робити поспішних висновків, то намагаюся співчутливо підтримати свого хлопця:

— Можеш, Тьом. Ти можеш, — я змінюю позу, сівши напівбоком, щоб бачити його очі, — У нас є заощадження. І навіть незважаючи на них, ми легко протримаємося на плаву на мою зарплату. Може, десь і доведеться заощадити, але не критично, — терпляче переконую його.

— Поки що я до цього не готовий, — звучить безкомпромісне і на цьому розмова закінчується.

Артем відвертається назад до дисплея і навіть натягує на голову навушники, а я беру домашній одяг, планшет та йду до кімнати Клеопатри Туманової. Я, звісно, без молока, але з пінкою.

Принагідно злюся на Тьому: ось що і потрібно було довести. Страх конкуренції настільки великий, що Артем боїться спробувати. Кілька разів я вже намагалася переконати його бодай порівняти вакансії на ринку праці з тим, що він має в нашій компанії. Остання подібна сьогоднішній розмова сталася якраз коли його відправили працювати додому, і я знову натикаюся на безпричинну, безпідставну непохитність.

Все, що можу зробити — не думати про це, що рішуче і роблю. Кредо всі запам'ятали, так? Якщо не можеш вирішити проблему — не виноси собі мізки. Тож вирішую зайнятися приємнішою справою, а саме розслабитися та відлежатись.

Поки набирається вода, кладу на дно ванни рожеву бомбу, а зверху доливаю ще ковпачок піни, передчуваючи завтра такий самий непростий день. У вихідні не вдалося поніжитися, і перенесла релакс на сьогодні.