Розділ 3

У понеділок до офісу їду вже на своїх колесах. Страшнувато, звичайно, самій, але з цим доводиться справлятися. Кажуть, легше, коли їдеш хоча б якщо не з професійним водієм, то з попутником, тільки Артем, який звик прокидатися ближче до одинадцятої, вставати так рано не захотів, а Таю не захотіла смикати я.

Паркуюсь довго. Дуже. Десь пів години. Тато порадив виїхати заздалегідь і зараз я тішуся з того, яка слухняна у мого батька дочка. Напевно, вп'яте вилізаю з машини, щоб оцінити свої старання, коли поряд паркується представницького класу мазда. З машини виходить Кирило, наш головний маркетолог і посміюючись йде у мій бік.

 — Допомога потрібна, Туманова?

Йому трохи за тридцять п'ять і зараз я поряд з ним як мурашка. Ледве волочу ношу під назвою «водійство», а він дивиться поблажливо. Немов перед ним не гарна дівчина, а дійсно… мураха.

— Чесно? Не відмовлюся, — він простягає руку, в яку я вкладаю ключі.

Секунд тридцять, не більше, і мій жучок ідеально вписується в місце для паркування. Одне, а не два, як сьогодні буде біля мого дому. Я обходжу машину, щоб узяти свою сумку, коли Кирило грюкає дверима і підходить до мене, повертаючи ключі.

— Дякую, — зітхнувши, я пікаю сигналізацією і порівнявшись із начальством, хоч і не моїм, проте начальством, йду до офісної будівлі, — я тільки відкатала десять уроків з водіння, а паркуватися так і не навчилася.

— Це поширене явище, — пропускаючи мене в ліфт, він натискає кнопку п'ятого поверху, де я працюю. Йому на шостий.

— Скажіть ще, серед жінок, — він усміхається до цього абсолютно дурного, типового і поширеного жарту, а ліфт якраз приїжджає на п'ятий, — ще раз дякую за допомогу, — кажу перед тим, як двері відчиняються і Кирило, кивнувши, проводжає мене поглядом.

З начальством, навіть якщо воно не пряме, краще говорити та жартувати на абстрактні теми. Тоді простіше зберегти добрі стосунки. Це, на мій погляд, набагато краще за дружбу з головами відділів і директорами. І я небезпідставно вважаю, що маю рацію. Артем ось був у дуже теплих стосунках з директором аналітичного відділу, чим почав користуватися і за що був суворо покараний. Тож в робочих відносинах я волію тримати нейтралітет.

Поки розбиралася з паркуванням, мило вела бесіду з директором і ділилася думками, вийшло, що приходжу якраз до дев'ятої. А саме з цього часу мені починають платити, і це означає, що треба працювати!

В нас аврал! Ні, правда. Усі бігають, гортають документацію, перевіряють по десятому колу вже давно здані проекти.

— Аріно! — гаркає Вероніка Матвіївна Мальцева, моя безпосередня начальниця. Та сама директорка аналітичного відділу.

Їй тридцять шість і мені не варто забувати, що вона зубаста акула у цьому бізнесі. Навіть Марк з нею перетинався, відгуки, до речі, були дуже непоганими.

«Тобі корисно з нею попрацювати» — сказав друг, даючи оцінку моїй безпосередній начальниці, а з його професійних вуст це просто таки похвала.

— Так?

— Що з проектом? Розрахунки готові? — і нетерпляче зиркає.

— Я отримала папери лише у п'ятницю ввечері. Орієнтовно прикинула, але треба поговорити із програмістами, маркетологами, прописати ціну на рекламу та її монтаж і…

— Так-так, зробити те, з чого, власне, і складається твоя робота, Туманова. Твій робочий день почався хвилину тому, нема чого стояти переді мною! — і вихором вилетіла із загального кабінету рядових аналітиків, яким є і я.

Сама ж мене покликала, а потім обурилася, чому я перед нею стою... Хто ж це до нас їде такий собі, якщо навіть Горгона змусила своє волосся шипіти. Фрр... Завжди зачаровував мене цей міф.

Сідаю на своє місце і діставши з сумки ноут, натискаю на «вкл». Сьогодні ніхто не спізнюється. Зазвичай цим зловживає Ліка. Її стіл навпроти мого і мені часто доводиться прикривати її. Ліка Астахова хороша дівчинка, але ніяк не навчиться вчасно прокидатися, виходити з дому, складати звіти, призначати зустрічі, передавати проекти… Загалом, запізнення стосуються не тільки появи на роботі, а й інших робочих моментів. Саме тому мені не подобається з нею працювати. Багато що доводиться перевіряти, нагадувати та переробляти. А я аналітикиня, а не Лікіна секретарка.

З нами в кабінеті ще Федя. Той самий новенький, який прийшов у компанію пів року тому. Сьогодні перший день, коли він вийшов до офісу. Я про його появу дізналася ще в п'ятницю, просто Тьомі вирішила поки що не говорити. Відтягую момент, так би мовити. Зрозуміло, чому, так?

Федір Воєводін, не студент, як мені здавалося. Він приблизно мій ровесник. Плюс або мінус два роки, на вигляд. Стильний, симпатичний хлопець. Отже, якщо він ще й навчається, то це або друга його освіта, або він пішов у пошуки себе після школи і тільки тепер намацав слід.

— Привіт, мене Аріна звуть, — дружелюбно кажу, ніби він не чув зовсім недавно, як моє ім'я гарчить Горгона.

— Привіт, дуже приємно. Федір. Але ти вже знаєш про це, мабуть, — він киває у бік Ліки, з якою ми мовчазно обмінялися вітальними поглядами в присутності начальниці, і я розумію, що поки поралася з машиною, вони вже встигли поспілкуватися.

— Так. В офісі чутки швидко поширюються, — не бачу сенсу приховувати очевидне, — а чому ти одразу не вийшов на повний робочий день? — це мені цікаво вже по роботі. Та й для Артема теж. Можливо, йому взагалі давно варто моніторити вакансії, а не журитися.

— Закінчував проект у попередній компанії. Там було багато перерахунків через запити клієнта. Спочатку вони готові були вкластися максимум, потім вирішили, що це занадто жирно. Коротше, до кінця виявилося, що на руках у них трохи менше ніж половина заявленої суми, але кидати не хотілося. Довів їх насилу. Зате тепер є привабливий пунктик у резюме.

Я розумію, киваю, а Ліка не виглядає зацікавленою. Все вже дізналася, лисичка. Такі замовники – горе в сім'ї. Нікому не побажаєш, зате дуже позитивно впливає на кар'єрне зростання. Кажуть, один проблемний проект вартий чотирьох простих. Загалом дві сторони однієї медалі: начебто й хочеться, але надто вже колеться.