Глава 17. Лікарня

Аня прокинулась дуже рано. Сонечко через вікно лагідно торкалось обличча на ліжку, де лежала Аня. В палаті нікого не було, а дівчинку аж кортіло з кимось побалакати та розповісти про всі свої пригоди. Вона підвелась, сіла на ліжка та голосно гукнула. Ніхто ззовні не відгукнувся та не прийшов до дівчинки. "Напевно, всі зайняті", - помислила про себе Анечка та обійша палату. Нікхто так і не з'явмвся. І це було знаком, що, якщо техенько вийти назвоні, тебе ніхто не схопиться. А тим часом можна буде все розвідати та потайки повернутися. 

Аня тихенько відчинила двері, висунувши лише голову у коридор, та нікого не помітивши, вирішила вийти із палати. Дівчинка, легенько ступаючи на підлогу, крокувала старим паркетом, який хрумтів під кожним дитячим кроком. На поверсі нікого з дорослих не було, а палати усі зачинені. Аня шмигнула до сходів, яки вели на перший поверх. На першому поверсі, прямісінько у дверях Аня стикнулась з прибиральницею, яка мила підлогу.

- Куди по помитому!? - стримуючи незадоволення, спитала жінка похилого віку, - і чому ти не спишь? - згодом додала вона. 

- Я не хочу спати, - відповіла Аня.

- Ще рано. Треба спати. - також сердито сказала прибиральниця. 

- Але я не хочу спати. 

- Та що це з вами таке сьогодні, не хочеться їм спати! Ходять тут по вологому. 

- А хто ще?

- Хлопчик Юрко нещодавно тут вештався. 

- Юрко?

- Так. Дуже просився на вулицю, у садок. Ти до нього йдеш?

Аня на секунду зависла. Вона не могла повірити, що мава йде про її Юрка. Вона зраділа і миттєво знітилась. Ані стало ніяково. Вона вперше відчувала провину за те, що підбила сміливого хлопчика йти з нею Бог знає куди. І він не злякався. Нарешті Аня зібралась і тихо відповіла.

- Так.

- Обережно переступай. Йди через ті двері, бо парадні зачинені, - відповіла жінка. 

Аня вийшла у садок лікарні і побачила на гойдальці знайомий силует Юрка. Так, це був він. Хлопчик спокійно гойдався та дивився у небо, наче очикуючи когось. Аня підійшла ззаду, доторкнулась до плеча Юрка і тихо промовила

- Він не прелитить. 

- Я знаю, - також тихо відповів Юрко. 

- Як ти взнав, що це я? - здивовано спитала дівчинка.

- Коли тебе вчора привезли, ти голосно кричала і всі збіглися подивитися, кого це такого привезли, - відповів Юрко.

- Я начого не пам'ятаю, - ще більш здивовано відповіла Аня.

- Лікар сказав, що у тебе стрес і дав тобі укол, щоб ти заснула. 

- Пробач мене, - тихо прошепотіла Аня, збирючись на гойдалку до Юрка.

- Я злякавася змію. А ти смілива. 

- Я не смілива. Насправді я дуже боюся втратити маму, тата, бабуню, бо я була неслухняною та погано повдилася з батьками, особливо з мамою. Тому хочу знайти дракона, поки він до них не дістався. 

- Дідусь росповідав, що колись давной на нашій землі вже жили дракони, і богатирі з ними билися. Я тобі допоможу з ним впоратися. Я теж хочу, щобо мої мама та тато швидко повернулися. 

- І ми змогли б повернутися до дому, - додала Аня і обійняла Юрка.

Так вони деякий час сиділи та гойдалися разом.

Непомітно для дітей підійшов лікар, він був високо зросту і промовив: "Он ви де. А я вас по всій лікарні шукаю". Діти обернулся на лікаря.

- Мене звуть Олександр Олександрович, можно Сан Санич, - додав лікар, схиляючись до Ані. 

- А мене Аня.

- Я знаю, - додав лікар, - підемо зі мною, мені потрібно тебе доглянути.

Аня підвелась з гойдали, помахала Юркові і пішла за лікарем до лікарні. Піднявшись на другий поверх, лікар вказав на двері свого кабінету, відчинив двері і пропустив дівчинку вперед. Аня увійшла до приміщення. Сан Санич зачинив двері, і пройшовши, сів у лікарське крісло. Аня продовжувала стояти та обглялати приміщення. В кабінеті було багато рослин і дитячих іграшок. 

- Ви що ними граєтесь? - натякаючи на іграшки, спитала Аня.

- Ні, - відповів Сан Санич.

- Можна мені взяти ляльку?

- Так, - посміхаючись відповів лікар.

Аня пішла до протилежної стіна за лялькою. Як серед рослин помітила акваріум, у якому рухалось щось живе. Дівчинка забула про ляльку і з острахом, обережно відхилячи рослини, покрокувала вбік акваріуму. Це був її дракон. Але малельник, як у казочці. Він уважно дивився своїми великими оченятами на  дівчинку. Аня заверищала щосили. Сан Санич скоичив зі свого крісла і хотів був заспокоїти дівчинку, зрозумівши, що вона налякалась його ящірки, але не встиг навіть рота відкрити. Дівчинка кинулась до акваріуму, перекинула його на підлогу і почала ногами щосили топтати ящірку, яка навіть не встигла ворхнутись. Аня топала, кричала наче навіжена, а потім підхопила залишки скла від акавіуму і щосили зарізала тварину. Поки Сан Санич підбіг, ящірка вже була мертва з відтятою голову. Аня продовдувала верещати і розмахувати склом:

- Ось тобі! Ось тобі! Ось тобі! Щоб знав! Ось тобі!