Глава 15. Дитяча хоробрість

День вже схилявся до ночі. Аня з Юрою сиділи, заховавшись у будиночку мовчки, але згодом Юрко почав плакати.

- Мені лячно, - крізь сльози промовив він.

- Не плач!  А то я зараз сама заплачу, - відповіла йому Аня.

- Як думаєш, дракон вже полетів? - спитав Юрко.

- Ніби не чути, - відповіла йому Аня, намагаючись заспокоїти хлопчика.

- Давай підемо назад? - с благанням у голосі сказав Юрко.

- Тобі ж лячно?

- Я не боюся темряви, я боюся дракона, тому не хочу тут залишатися.

Дітки обережно відчинили масивні двері. Потроху вечоріло. Стояла прекрасна погода і було чути як цвірінькають та роблять вечірній переспів комахи і звірі. Аня з Юрком спустилися сходами і повільно, поглядаючи догори, пішли через всю галявину до паркану і почали  шукати свій лаз під парканом, але ні як не могли знайти через хащі і темряву. Цієї миті десь неподалік у лісі почувся гуркіт. Той самий, який Аня чула вночі. І діти машинально побігли до одного з будиночків і заховавшись в ньому. Вони забились під ослін.

- Я ж тобі казала, що це помешкання дракона. Він десь не неподалік.

Юрко на ці слова нічого не відповів. Він повернувся лицем до стіни та скрутився калачиком. Йому було лячно, прохолодно і він дуже зголоднів. Йому хотілося плакали. Тільки зараз він пожалкував про те, що погодився йти з Анею, але не хотів їй про це говорити. Гуркіт не закінчувався, але і не наближався до них. Поступило Юрко до нього звик. Він подумав про дідуся з бабусею, про їхні яблуні у садку. Про те, як він весь час лазив на них, а бабуся щоразу сварилася і казала, що деревам дуже боляче, коли по них лазять і тому вони хворіють, не даючи врожаю. Поступово Юрко заспокоївся і заснував. Маленький, але дуже сміливий хлопчик не залишив дівчинку одну. Він також хотів перемогти дракона і скінчити війну, але дуже боявся

Натомість Аня спати не могла. Очі поступово звикли до темряви і вони почала ходила в зад-вперед і постійно прислуховувалась, що відбувається ззовні. Раптом дівчинка натрапила на ляльку, яку хтось тут забув. Аня їй дуже зраділа. Вона дістала її з кутку, обтерла пилюку і вирішила з нею в обіймах заснути. Щойно вона лягла валетом із Юрком, що було тепліше, притулившись одне до одного, як раптом сильний вітер подув назовні і сполохав Аню. Дівчинка підвелася, сіла на ослін, підібравши до грудей свої коліна і сильно притиснувши їх руками, почала слухати. Це був просто вітер. Аня трошки заспокоїлась, взяла ляльку і посадили їх на стіл навпроти себе.

- Тебе кинули чи ти сама загубилася? Хороших дівчаток ніхто не кидає...Ні, я не боюся темряви! Я смілива! Мені лячно, що нас не знайдуть, і я більше ніколи не побачу маму і тата. У тебе є сім'я? Тебе хтось любить? Ти за ними сумуєш ? Я от дуже сумую.

Після цих слів Аня встала і взяла ляльку зі столу. Потім сіла назад і обійняла ляльку міцно-міцно.

- Ти не бійся!  Тебе обов'язково знайдуть!  А поки, давай я тебе обійму, щоб тобі не було страшно.  Мама завжди так робить і мені стає легше.

Деякий час дівчинка і лялька сиділи мовчки обійнявшись. Вітер на вулиці не вщухав, так само, як і гуркіт, що лунав з лісу. Погода на вулиці погіршувалась. Від цього Ані ставало моторошно.

- Давай, я тобі розповім казку і ти зможеш заснути, - звернулась Аня до ляльки і продовжила, - "Жив собі дракон. Він всюди літав. Створював землетруси, вивергав вогонь, спалював цілі міста і селища", - на цих словах Аня замовкла, уважно подивилася на ляльку, посадила її знову на стіл і продовжила розповідь, - "Напевно, я була все ж таки була поганою дівчинкою, раз дракон вирішив забрати наш будинок. Я ж спеціально прикидалася, що мені погано і боляче, щоб мені щось купили. Я не слухалася і робила, як схочу.. Тебе, напевно, теж тут залишили, бо ти погано поводилася?"

Цієї мити вітер на вулиці почав дути з такою силою, що будиночок почало хитати. Ані здалось, що будинок може не втриматися і впасти. Ця думка налякала дівчинку. Вона схопила ляльку й міцно притисла її до себе, а потім подивилась на Юрка. Той міцно спав, не знаючи, як масивні вхідні двері гойдаються від сильного вітру та стогнуть, наче поранений звір. Ані навіть здалось, що це не двері. Що на галявині хтось є і вин дихає. Вона відклала ляльку і повільно підійшла до дверей. Довго вагалась їх відчинити. Але нарешті набралася сил і відчинила двері і вийшла на ганок.

Серед будиночків, на всю галявину розмістився величезний червонувато-коричневий дракон. Дракон побачив Аню, на ганку будиночку і повернувся до неї. З’явився загострений у вигляді наконечника стріли хвіст. Тіло дракона було вкрито короткими вигнутими шипами, які вкривали все тіло і утворювали подобу рогів над очима. Голова дракона наблизилася до Ані.

- Відчепись від моєї родини! І я тебе не боюся.

Дракон нахилив свою голову так низько до Аніної голови, що вона змогла розгледіти його чорно-червоні очі. Вони були залиті вогнем, а з ніздрів йшов дим, наче дракон збирається жбурнути вогнем. Він пильно подивився в очі дівчинки і промовив:

- Неслухняна дівчинка вчить дракона, як поводитись. Дуже цікаво.

Аня зібрала всі свої сили і з усією сміливістю заглянула величезній істоті в очі. Вона хотіла, щоб він зрозумів, що вона його не боїться.

- Я дракон. І мені притаманно бути таким, як я є, - продовжив дракон, - а ось ти, як ти будеш жити, коли втратиш тих, хто тебе любить, а ти ними маніпулювала, не слухалась, лаялась, була егоїстична та не чемна?