Метроном

13 ударів метроному

Примітка від автора: 

Ідея належить Катерині, людині, з якою я граю в цю дивну гру без обмежень і правил ось уже скільки років...

Чи чули ви, що таке часова петля? Це коли ти знову й знову проживаєш день, поки нарешті не здогадаєшся, що робиш не так, і не зміниш хід подій. Я б подумав, що знаходжуся саме в часовій петлі, якби не одне але: дати на календарі змінювали одна одну, і погода щоразу була інша. Та загалом день мій від початку до кінця був передбачуваний.

Я знав, що просплю перший будильник і прокинуся на 10 хвилин пізніше, що через це не встигну поснідати, що в метро зустрінуся з тим ж людьми. Знав, що підсліпуватий охоронець дивитиметься на мене так, наче б я йому в чомусь завинив. І дівчина з відділу кадрів зустрінеться зі мною в ліфті, знову спробує почати розмову, яку я майже одразу закінчу якоюсь байдужою реплікою.

Робота моя також була позбавленою несподіванок. Я зводив дебети з кредитами, вираховував податкові відсотки. І хоч бухгалтерія була мені не надто цікава, мене було наче створено для неї. Де-де, а в цій професії стабільність це добре.

Насправді, мені було тільки 27, я міг би ще спробувати пройти якісь курси й змінити спеціальність, але не хотів. Чи були для цього вагомі причини? Мабуть, ні, але й мотивації особливої також. Жити за звичкою значно простіше. Щоб наважитися на якийсь несподіваний вчинок середньостатистичній людині потрібно бути певною, що вигоди від майбутнього становища втричі перевищать можливі невдачі. Я рахувати вмію добре й скажу вам з усією певністю – такого не буває. Здається, це чудове виправдання.

Відточений механізм мого життя не давав збоїв, а тому, коли  на цьому тижні все пішло шкереберть, я майже що здивувався. Однак емоції були мені знайомі лише віддалено. Коли в тебе замість серця метроном, то про які струни душі можна говорити? Ти ба, я навіть на метафори здатен… А втім, стрічали й кращі…

Отож того буднього дня в офісі сталася невелика неприємність – зникло світло. Нам обіцяли виправити проблему, а допоки цього не було зроблено, працювати повноцінно я не мав можливості. Проте деякі розрахунки можна було зробити вручну. Відносити папери також прийшлося самому, електронна пошта, що рятувала від спілкування з людьми, цього разу була безпомічна. То був перший раз, коли я йшов сходами. Раніше навіть не знав, що вони в нас є.

Зайшов до відділу кадрів. Потрібно було віддати дані Ненсі Нюмен. Сказати чесно, я не знав хто вона така, відома мені була тільки пошта, куди слід було надсилати виконану роботу. Проте це виявилося не настільки значимою проблемою, мені підказали, де знайти міс Нюмен.

– Бельєре Хілл? – підвів погляд і побачив, що до мене говорить білявка, з якою я кожного ранку перекидаюся парою слів у ліфті. До сьогоднішнього дня вона ще жодного разу не звертались до мене на ім’я

–  Так, – я кивнув, оскільки це було єдиною можливою відповіддю.

–  Ти мене шукав, – це було не запитання. – Можу я поглянути на дані?

Я простягнув їй ті кілька аркушів, що змусили мене прийти сюди. Вона пробіглась по них поглядом і відставила в сторону.

–  Прекрасно. Ти вільний.

Мені навіть мелькнула думка, що мої байдужі відповіді в ліфті якось притлумили в міс Нюмен бажання наладити зі мною стосунки. Але вистачило пройти кілька кроків у напрямку до виходу, як Ненсі знову озвалася до мене.

–  Бельєре!

Я не хотів цього, але спинився й озирнувся.

–  Працювати сьогодні вже ніхто не буде. Ми можемо розходитися.

–  Чудова новина, – з увічливості посміхнувся.

–  Ходімо разом.

Вона прихопила свою сумку з крісла й уже готова була йти. Я міг би прикинутися, що залишив свої речі на робочому місці. Та це було б досить таки недолуго, з огляду на те, що вона бачила мене кожного дня, включно з сьогоднішнім, і я ніколи не носив з собою чогось.

Прийшлося погодитися, і всю дорогу додому я чемно підтримував розмову. Та була одна річ, яка не давала мені спокою. Параноя. Коли все йде не як зазвичай – чекай біди. Але нічого не сталося. Я спокійно провів її додому, отримав кілка теплих усмішок, і з мене взяли обіцянку побачитися завтра в обідню перерву.

Ненсі можна було похвалити за неймовірну наполегливість. Та, власне, висварити також можна було. Чому не оцінювати свої шанси реально? У нас усе одно нічого не вийде. Хоча, спілкуватися з нею виявилося цікавіше, ніж я міг очікувати. Я дорікнув собі за такі думки, адже все це погано закінчиться. Перевірено вже сім раз.

Інтуїція мене не підвела. Наступний день також став неправильним. У ліфті я їхав сам. Слід було здогадатися, що цим усе й закінчиться. А Чен став нетерплячим: і тижня вичікувати не став. А втім, може, я помилився. День мій не змінився. Я все так же займався обрахунками. І тільки ввечері, спускаючись ліфтом, підслухав розмову двох схвильованих колег, котрі задавалися питанням, чому Ненсі так несподівано зникла.

І я мав би піти додому, але ні. Ноги повели мене вчорашнім маршрутом. Я спинився перед під’їздом Ненсі. І навіщо сюди було приходити? Я ж навіть не знаю номера її квартири. Це просто безглуздо, Бельєре, безглуздо! Розвертайся й іди додому! Ти добре знаєш, що знайдеш у квартирі…

Може, я почув би свій внутрішній голос, але з будинку вийшла жінка з собакою й з’явилася можливість запитати в неї, де живе Ненсі Нюмен. Я піднявся до квартири, куди мене спрямували. Хотів постукати, але не став піднімати шуму. Спробував натиснути на клямку, і двері легко піддалися. Вона ж  могла забути зачинити їх, правда ж? Але глибоко в душі я знав правду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше