... Сьогодні я померла...

... Сьогодні я померла...

... Сьогодні я по-справжньому померла...

... Сьогодні я просто вийшла зі свого будинку, де на мене вже чекала вона... Тому я по-справжньому померла саме сьогодні...

... Сьогодні, здавалося б, день як день і ніщо не віщує трагедії, а лише невеликий дріб’язок, що накопичує в собі масу болю приреченості буття. Тому вона неочікувано з’явилася в моєму житті та вбила мене...

... Сьогодні я вперше зрозуміла як це, коли тобі вкарбовують у серце і душу пусті та огидні слова, хоч ти й сам, насправді, розумієш, що вони праві, але що вдіяти, якщо доля не бажає дати пощади знівеченій нещасній жінці, що карає себе у незвичних гріхах уже понад двадцять літ.

Марина просто вийшла з будинку, щоб відчути свою гірку криваву смерть душі на своєму плечі. Вона огортала її самотністю, забуттям, о Боже, яка бажана ця нестерпна не буттєвість. Але не судилося...

... Сьогодні по-справжньому химерне уже тим, що цей день трапився у цю саму пору, але рік тому. Час загоїть пам’ять та спробує все виправити сам, бо він має властивість зцілювати. Зараз, звичайно, уже рани потихеньку перестають кровоточити й виникає надія на знищення хоча б частинки того пережитого дійства, як сну, що охопив та зажадав завершення життя. Але як-не-як цього разу успіх був на моїй стороні й настала миттєвість, коли вже можна розповісти історію, що назавжди зруйнувала “щасливий колорит” мого прийдешнього існування. І для того, щоб розпочати сповідь не вистачає слів, які, як куля, прошивають душу грішниці. У такому випадку не залишається нічого іншого, як промовити занадто звичні слова: “На добраніч. Солодких тобі снів, моя любове. Я просто люблю тебе та наших діточок...”