Розділ 5

Сьогодні Сергій пішов до її батька в автомайстерню – домовлятися про стажування, то ж у Мішель було кілька вільних годин. Сидіти вдома зовсім не хотілося, то ж пішла гуляти районом, бо за кілька тижнів, що тут жила, так і не бачила його, як слід. Нога після невдалої зустрічі з Соніком та Андрієм все ще боліла, але вже значно менше.

Ще здалеку дівчина побачила велику триповерхову будівлю й одразу зрозуміла, що то – школа. Вона вчилася у такій самій, але іншого кольору. Недалеко від неї розташовувався величезний новенький стадіон, на якому компанія парубків займалася чимось дивним. Спочатку здалося, що вони просто стрибають, наче скажені зайці! Насправді ж, як згодом стало зрозуміло, вони відпрацьовували якісь складні трюки, по одному, або парами, злітаючи над землею. Колись давно вона дивилася фільм «Ямакасі», де підлітки грабували будинки, роблячи приблизно такі самі трюки. Саме через цю стрічку й згадала, що рухи ці називаються паркуром. Наче зачарована спостерігала за тим, як хлопці раз по раз підлітають до гори, просто відштовхуючись ногами та роблячи дивні паси руками, або ж біжать на стіну, застрибають на неї, й роблять сальто, знову міцно стаючи ногами на землю.

Серед хлопців побачила й знайомі обличчя всіх, з ким довелося познайомитися у клубі. Поруч з ними стояла компанія школярів і із захватом щось кричала, свистіла й голосно коментувала. Хтось з підлітків наважився навіть підійти й запитати щось… А ні, він вирішив продемонструвати, що сам вміє. Сонік відступив на крок, і махнув рукою, мовляв: «показуй!».

Школяр подивився на Женю, й було зрозуміло, що він трохи хвилюється. Невпевнений крок вбік, наче він п’яний, стрімкий поворот, і ось вже малий перекручується у повітрі, навіть не піджимаючи під себе ноги, а ніби перебираючи ними в повітрі! Мішель навіть не зрозуміла, як йому це вдалося! Здавалося, що хлопець просто оступився, ледь не впав, і ось вже знову рівно стоїть на своїх двох. Сонік, побачивши це, з повагою поплескав того по плечу й щось сказав, а потів відійшов і, наче й не докладаючи жодних зусиль, зробив перекид в сторону.

Подумавши, Міша сіла на найближчу лавку й почала спостерігати за тим, що відбувалося на майданчику. Ні, вона знала, що паркур зараз дуже популярний серед молоді, але ніколи не бачила, як хтось це робить. Та й, чесно кажучи, як і з футболом, вважала, що цим цікавляться здебільшого підлітки. А Сонік з Андрієм, та й всі інші хлопці з їхньої компанії здивували! Що вони тільки не виробляли зі своїм тілом! Дівчина з захватом дивилася на них, розуміючи, що сама ніколи такого зробити не зможе. Скоріш зламається й шию собі зверне!

- Подобається? – почулося раптом поруч, і Мішель сіпнулася, наче вжалена.

- Щоб тобі добре жилося! – відчуваючи, як у грудях калатає серце, скрикнула дівчина. За  кілька кроків від неї стояв Андрій. Очевидно, вона так сильно пройнялася тим, що відбувалося на стадіоні, що навіть не помітила його наближення. – Якого біса підкрадаєшся?

Від її слів Андрій тільки розреготався й неприємно скуйовдив їй волосся.

- Годі зуби показувати, я не стоматолог. Краще відповідай на запитання.

- Яке?

- Чого так дивишся на майданчик? Подобається, як хлопці таке виробляють?

- Так, - не стала брехати Мішель. – У вас круто це виходить, я ніколи не бачив такого. Але жарти в тебе все одно ідіотські.

- Повторюю ще раз – тримай язика за зубами, малий, - дівчині здалося, що цього разу в його словах вже не було того роздратування, як раніше. Наступні його слова взагалі здивували: - Хочеш до нас?

- Що ти маєш на увазі?

- Хочеш тренуватися з нами?

Мішель на хвилину зависла – така можливість була просто неперевершеною. Ще б пак – робити такі круті штуки, відчувати себе сильною й в чомусь навіть спритнішою за інших – що може бути краще? Але щось підказувало, що у словах Дольського був якийсь підступ.

- Чомусь мені здається, що ти навряд зараз візьмеш мене за ручку й відведеш туди, вчити всім азам, - кивнула вона в бік стадіон.

- Так і є. Але слово за тебе замовити можу. Якщо, звісно, випробування пройдеш, - схрестивши на грудях руки, відповів він.

- Яке ще випробування?

- Доведи, що ми не витратимо на тебе час просто так, і ти дійсно хочеш цього.

- Як? – гачок спрацював, і вона вже уважно слухала Андрія, все ще не вірячи у те, що їй дають такий шанс.

- Бачиш он ту оранжерею? – хлопець кивнув у бік старої невеличкої будівлі біля школи. Було помітно, що нею вже багато років ніхто не користувався – стіни були розписані, шибки вибиті, а замість дверей виднілася чорна діра.

- І?...

- Ти маєш злізти з даху.

- Що? – дівчина ще раз глянула на споруду. В ній було щонайменше три метри й жодних виступів, на які можна було б опертися.

- Злізеш звідти, й гарантую – ми розглянемо твою кандидатуру.

«Ага, тобто вже не «приймемо», а «розглянемо»!», - помітила це наче неважливе уточнення.

З того, що Міша мовчала, хлопець знову нахабно посміхнувся й, нахилившись до неї, уточнив:

- Що, вже злякався, вовченя?

- Анітрохи, - труснувши головою, сказала дівчина. Ось що-що, а боягузкою себе ніколи не вважала! – Залізти хоч допоможеш? - те, як вона подивилася на нього, чомусь викликало нову посмішку, й Андрій поклав руку їй на плече. Блін, наче й не сильно, але ноги ледь не підкосилися від цього.

- Не хвилюйся, малий, зараз все зробимо, - з цими словами він попрямував до стадіону й почав щось пояснювати приятелям. Сонік одразу ж збагнув, про кого йде мова, то ж подивився на неї й навіть привітно помахав рукою. Минуло кілька хвилин, й троє хлопців вже підійшли до неї.

- Малий, а чи не переоцінив ти власні сили? – по Максу було видно, що він дійсно сумнівається у тому, що Міша зможе пройти випробування. Певно, пам’ятав, як легко вона відлетіла, отримавши удар у клубі.

- Подивимося, - сказала спокійно, хоча вже знала, що вужем витися буде, але зробить це. Не хотілося бачити цю чи інші поблажливі посмішки, мовляв, що від такого чахлика ще чекати?