| Розділ 9

   Я знову йшов до Джизз-Ілару, знову мені потрібне було Тіньове Місто; історія повторювалась. От тільки на душі цього разу було важко. Тривожила невизначеність щодо долі Констанції. Пасмо її волосся все ще було зі мною, я сховав його у своїй сумці. Час від часу витягував назовні, стискав у теплій руці та намагався подумки поговорити із провидицею. Вона й далі мовчала.

   Кожен крок наближав мене до нескінченного дощу Джизз-Ілару. Цей сезон не закінчиться швидко.

   Мені вдалося поспілкуватися з Мартіном перед відходом. Він якраз вийшов із храму, коли я наблизився. Я дійсно мав на меті помолитися, але й за самим Мартіном я поглядав час від часу. Потрібно було зчепитися з ним у випадковій розмові. Дочекатися потрібного діалогу…

   Чоловік виглядав похмуро, говорив мало. Здається, навіть одяг не змінив з тих пір, як повернувся. Почав сутулитися. Вочевидь – усіма своїми думками Мартін перебував ще десь там. На мене дивився з прихованою підозрою, але свої істинні думки не озвучив. Воно й не дивно – для яких-небудь звинувачень потрібні докази. Я відчував, що Мартін продовжить копати цю історію, і що він теж ще повернеться до країни вічнозелених джунглів.

— Не знайшли ми його поки – Тихо підвів підсумок Мартін після невеликої розмови про все і ні про що одночасно – І слід крові обривається в нікуди…

   Ми стояли біля храму. Поряд проходила молодь, у них якраз була перерва між заняттями. Крокували хлопці і дівчата швидко, раз по раз примружуючись від прохолодного вітру. Переходити на осінній одяг ще рано, а літнього вже було недостатньо, щоб комфортно себе почувати серед відкритих просторів монастиря.

   Вони кидали погляд то на мене, то на Мартіна. Нас, звісно, знали. З Мартіном ми бачилися з моменту його повернення, перетиналися. Але віч на віч поки побалакати не встигли.

— Співчуваю за Річарда та Марію – Поклав я йому руку на плече.

   Говорив я щиро. І самому важко щоразу, коли хтось із наших гине. Річарда ж Мартін тренував особисто, тільки недавно розпочав. А з Марією вони непогано спілкувались вже кілька років, здається дружили. Тому я міг уявити його почуття. Зрозуміти їх.

   Мартін напружив свою руку та плече, трішки відсторонився, але ніби ненароком, щоб не образити. Я ж встиг це вловити. Недовіра. Потік слизьких та пекучих думок у його свідомості. Він дійсно ще не в монастирі, а на місці вибуху.

— Дякую. А ти як? Відновився вже?

— По-трохи. Як бачиш – ходжу самостійно. Поки зібрався відпочити декілька місяців, та й не допускають мене до справ настоятелі.

   Мартін зміряв мене поглядом, ніби оцінюючи фізичний стан. Я почував себе мерзенно, наче підозрюваний у якомусь злочині.

— Слухай, я от запитатись хотів…

   Він розпочав. Добре. Мартін продовжував дивитися мені в вічі, намагався вловити якісь зміни у моєму погляді, чи голосі. Дарма, друже. Я – посланець. Ти – просто один із воїнів Ордену, нехай і досвідчений та розумний. Ти не знаєш усіх моїх секретів, та правил гри до кінця. Це не твоє поле бою.

— … Свідчення є у нас про дівчину. Тебе бачили в районі степовиків у Місті Тіней. Буцімто ти там проживав деякий час. І на оселю Канітара ти напав не сам, а з якимось степовиками та молодою практиканткою. Це правду кажуть?

   Досить грубо розпочав, наче на допиті. Посмів, не забоявся. Але я проковтнув це. Мені не потрібен був конфлікт із Мартіном тут і зараз. І подальші розмови з настоятелями та майстром теж. Не до того було. Тому я “згладив” ситуацію:

— Все, що я пережив – уже розповів, коли тільки прийшов. Ти й сам все знаєш, Мартіне. Тобі сам Джереом давав інструкції. В тебе недовіра до моїх слів? Я не ображуся, просто я теж зацікавлений в тому, щоб Канітара знайшли та прибили.

— У мене немає недовіри до твоїх слів, чи до слів майстра, Флоріане. Я виконую свою роботу. Розслідую справу та аналізую інформацію. Люди загинули через цих сволот.

— І я просто виконував свою роботу, повір. Стосовно дівчини…

   Я оглянувся, показуючи, що не хочу, щоб ще хтось чув нашу бесіду. Наблизився впритул до Мартіна та продовжив напівпошепки:

— Проводив певну операцію. Там у місті дехто з практикантів протистояв Канітару. Він вербував людей, але не зі всіма це вдавалося зробити. Дехто чинив опір. Я використав, скажімо так, одну персону. Це зробило мою місію легше. А сама практикантка відправилась до пекла. Мартіне, кажу тобі коротко, бо тепер ти займаєшся цією справою. Але давай це між нами залишиться, про мою операцію.

   Сказавши це, я простягнув йому руку. Мартін, звісно, потиснув її, але погляду не відвів ні на мить, все продовжував вивчати мене своїми темними очима. І що ти хочеш там побачити, друже, у мене в душі?

   Намагався я говорити переконливо, навіть емоцій трішки додав. Наче як соромлюсь. Видаю важливу таємницю. Додатково – підкреслюю вагомість самого Мартіна. Хоча всередині відчуваю роздратування до колеги. Хотілося його на місце поставити та заспокоїти.

   Не зараз. Не тут і не таким чином.

— Дякую, що пояснив, Флоріане. Паршива справа, все коту під хвіст.

   Нарешті чоловік наче як розслабився. Опустив погляд. Можливо, йому й потрібно було почути від мене особисто схожі слова. Ця відповідь на деякий час його влаштує, але я був готовий закластися на що завгодно – розслідування продовжиться. Надто вже я добре знав Мартіна, хоча ми ніколи й не товаришували особливо.

— Не все. Ми перебили купу психопатів, а на черзі Канітар. Це лишень питання часу. Кільце вже стискається. До речі, Філнар залишився у місті, так?

   Мартін кивнув. Отже, слідопит продовжує шукати.

— Ми беремо зараз Джизз-Ілар під повний контроль. Оновлюємо мережу агентів. Ставимо людей у Джиззпорті. Відтепер це повністю наша земля буде. Тому – ти правий. Канітар скоро випливе назовні. І все приховане стане видимим.

   “Все приховане стане видимим…” Мартін сумно усміхнувся одними губами. Сказав:

— Паскудно, отже, працював наш Аджар. Якщо у тебе знайшлися контакти серед практикантів у Місті Тіней, а у нього – ні.

— Наскільки я знаю – він взагалі все провалив? І через нього це все от… Там, на кораблі?

   Мартін махнув рукою. Відповів не одразу, ніби підбираючи слова:

— Все він зіпсував, балакучий гусак. Тому й кажу, що змінюємо всіх людей у Джизз-Іларі. Ми вже розпочали. Аджар тут, на покарання чекає. Я йому трохи вже дав. В тонусі підтримав. Далі видно буде.

   Деякий час наша розмова продовжувалася, а далі ми ще раз потиснули одне одному руки та попрощалися. Я зайшов до храму, щоб помолитися. Попереду мене чекала ще бесіда з майстром.