| Розділ 5

   Наступного дня, після довгої розмови з братами й сестрами, Мартін відправився до Джиззпорту разом зі своєю командою, яка тепер мала трохи інший склад. Так у Місті Тіней залишився Філнар. Слідопит на руках мав усі зроблені нотатки під час їх розслідування, та й взагалі був чоловіком надійним, досвідченим. На нього можна було залишити Тайріс та Фенрікса.

   Ще четверо досвідчених бійців Ордену приєдналися до Мартіна. Ібрахім Нуратдін, учень Канітара, пірат, міг бути джерелом сюрпризів та небезпек. Є ймовірність, що Дієро Канітар заліг на дно у портовому місті, туди й ведуть сліди. Тому потрібно бути готовим до несподіванок.

— Рий далі тут. Витягни на білий світ цю Кеїшу з району степовиків. І тих інших зі списку, кого не знайшли. У всьому слухаєш Філнара. Я тобі нічого не гарантую, але якщо даси результат – можливо замовлю слово перед настоятелями за тебе. Ага?

— Я розумію, Мартіне. Все буде чітко, всіх знайдемо. Ти ж бачиш, варту підтягнули, ще сьогодні з парочкою типів поговорю. Я слово даю, все виправлю!

— Виправляй, Аджаре. Щоб тебе міняти не довелося.

   Так проспавши всього декілька годин в таверні, Мартін зі своєю групою бійців покинув Місто Тіней ближче до опівдня наступного дня. Спеки можна було не боятися, адже сезон дощів завжди приносив незвично холодний вітер для тропіків та важке сіре небо. Виглядало все наче якась зелена осінь. 

   Дороги геть порозмивало, повсюди розляглося болото та бруд. Багато караванників припиняло свою діяльність в очікуванні більш підходящої погоди, чекали, поки закінчиться цей паскудний хворобливий сезон. Тому шлях, звісно, обіцяв бути не найприємнішим. А що робити? Багато часу й так вже втрачено. Із твердим наміром покласти край діяльності практикантів у Джиззпорті, Мартін ступив своїм важким черевиком на мокрий ґрунт та зробив перший крок. Тропічна земля під ногами нагадувала густе тісто, яке жадібно поглинало взуття, а вологе повітря змішувалося з запахом гнилі, бруду та сирої зелені.
 

* * *
 

   І Даніель теж збирався покинути Місто Тіней, але з інших причин. Він бачив, що у місті відбувається якийсь рух, що солдати сновигають тут і там… Видно, Орден продовжує пошуки Канітара, перевертає тут все. Ну й нехай – а його, Даніеля, вже ніщо не тримає на місці. Навпаки, кожна вуличка тут, кожен крикливий торгаш буде нагадувати про втрачену родину. Тому все ж юнак зміг себе опанувати та навіть зберіг трохи грошей, не пропивши їх до кінця.

   Він привів себе до ладу, переодягнувся. Але от прислухатися до поради своїх катів не став – довге каштанове волосся не зістриг. Після їхнього візиту вже пройшло декілька днів... Не ліз тепер до горла алкоголь – не вдавалося забутися, відволіктися. Все прокручував в себе перед очима Даніель картину того, як він виказав все від страху перед ворогом. І як на нього подивися Дієро Канітар, коли явився йому під час допиту. Це був погляд розчарованого батька. А Даніелю не хотілося бути знову дитиною, яка примушує своїх батьків відчувати сором за себе. Досить вже було рідних людей на батьківщині.

   Хлопець і так горював після смерті братів та сестер, а тепер взагалі відчував себе так, наче потопає у якомусь трясовинні із безсилля, внутрішнього болю та злості. Даніель намагався плакати, просити вибачення у наставника. Пробував подумки звертатися до того – все марно. У геть пригніченому стані юнак прийняв рішення покинути країну та відправитися як можна далі. Наприклад – до Арасхаму. Змінити картинку перед очима. Нехай це будуть більше не тропіки, а кам’янисті гори, степи. Жити спробувати з самого початку.

   Йому пощастило доєднатися до невеличкого каравану, що якраз збирався їхати у потрібному напрямку. Довелося, щоправда, заплатити багато, значно більше, ніж воно б було в інший сезон. Караван виглядав дуже сумнівно, його супроводжував з десяток озброєних чоловіків у серйозній броні. А дізнався про цей цікавий рейс Даніель ще в таверні, де випивав недавно. Після того, як його допитували у “Тихому вирі”, той заклад почав викликати огиду. Тому Даніель наступні декілька діб провів вже в іншій забігайлівці. Не набагато кращій. Там і зговорився він з одним чоловіком з хитрими очима. Страху, чи тривоги не було. Взагалі після пережитого Даніель помітив, що перестав відчувати щось вагоме. Притупилося все всередині нього. Ні страху за власне життя більше не було, ні надії на щось добре.

   Власне, нові знайомі не обманули, і караван дійсно відправлявся. Щоправда, він починав свій шлях не прямо з міста, а трохи далі. Де вже починалися джунглі, потрібно було тільки пройти Підземну Заставу – такий собі блокпост контрабандистів у Джизз-Іларі. Що там везли, куди саме та хто – взагалі було все одно.

   Похмурий юнак всівся прямо в сіно на одному з возів; благо кожен віз був добре вкритим та захищеним від дощу. З ним поряд сиділи озброєні та трохи випивші чоловіки, що розмовляли між собою на чужій мові, час від часу сміялися, либонь над своїми ж жартами. Хлопця ніхто ні про що не розпитував та не чіпав – зрештою він потрохи піддався дрімоті.

   А розбудили Даніеля вже коли пройшло години зо дві, як вони рушили. Хлопець стрепенувся, широко розплющивши очі. Перше, що зрозумів – віз стоїть. Надворі все так само лиє дощ, і від цього джунглі утопають в сутінках навіть вдень. Джунглі завжди здавалися Даніелю живим створінням, особливо тепер, коли воно голосно вдихало та видихало вологу. Приховувало свої таємниці у тінях, де слабкі промені денного світла безсило згасають.

— Маєш міцний сон, Даніелю.

   Він збагнув, що його супутники вийшли з воза та стояли зараз назовні, тихо перемовляючись, незважаючи на негоду. А от поряд з Даніелем зараз сидів невідомий чоловік старшого віку у темній броні. Зморшкуватий, з сивими вусами. Смуглявий. Говорив він з дуже помітним місцевим акцентом, але правильно і зрозуміло.

— Хто в-ви?

— Я від наших спільних знайомих. Даніелю, куди ти зараз? До Арасхаму? Чи кудись далі?

   Спільні знайомі? Це що має на увазі незрозумілий старець? Про кого він? Невже про…

— Ну д-до Арасхаму відправ-ляюсь, а що?

— Добре, добре. Ось тобі конверт – збережи його, щоб не змок – Смуглявий чоловік витягнув зі своєї наплічної сумки невеликий жовтий конверт. Даніель не поспішав його приймати. Він притиснувся до воза, наче намагаючись віддалитися від непроханого візитера.

— Х-хто ви такий?

— Відправляйся до міста Кхасома. Там знайдеш благословенного сліпого. Порозпитуєш у бідних, вони підкажуть. Ще раз – благословенний сліпий. Уваги до себе не привертай надмірно. І все ж зістрижи волосся, тобі не личить.

   Невідомий усміхнувся ротом з кривими зубами. Он воно що. Стрижка. Допит. Орден.

— Конверт бери, я ж не буду сидіти тут вічно – Знову протягнув конверт невідомий чоловік. Дивився він вимогливо. Даніель ковтнув слину. Прийняв те, що давали, опустивши погляд.

— Добре. Ми пропонуємо співпрацю, нічого тобі ніхто лихого не заподіє. Немає тобі куди йти, всюди ти ніхто. А так – може щось цікаве і зможемо тобі запропонувати. Все, не зникай. Бережи себе, Даніель.

   Промовивши це, невідомий старець повільно виліз із повозки. Він сказав щось чоловікам, що терпляче очікували. Слово за слово – всі голосно розсміялися. Потиснули руки одне одному і попрощалися, як зрозумів Даніель. А далі озброєні чоловіки повернулися на свої місця всередині повозки і через деякий час цей маленький караван знову рушив з місця. Куди саме пішов посильний з Ордена – Даніель вже не бачив, та й не цікавило його це. Нехай хоч зникне в болотах посеред джунглів, провалиться кудись, байдуже.

   Інші пасажири возу продовжували балакати про щось своє – на Даніеля як і раніше уваги не звертали. Сам же юнак все дивився на вручений йому конверт. Жодних нових емоцій чи думок у його серці так і не з’явилося.

   Волосся зістригти? Ні, це аж ніяк. Довге волосся було єдиним, що залишалося незмінним у житті Даніеля. Він чіплявся за свою зачіску, наче за нитку, яка могла втримати його колишнього “Я”. Не дати йому розсипатися. Конфлікт з батьками, втеча з дому, довге поневіряння… Багато що було пережито вже, і все це залишилося в минулому. Як і Дієро Канітар, вочевидь. Зістригти зараз це волосся – означало забути себе та власне минуле. Не тільки там погане ж було. А хороші спогади та хороших людей у себе в душі потрібно зберігати завжди.

   Пальці юнака раз по раз торкалися до шорсткої поверхні конверта, який вручили йому вороги. Але страх перед тим, що може бути всередині, поки заважав його відкрити ось так просто. Там всередині могло бути що завгодно. Це міг бути шлях до спасіння, до якогось нового сенсу. Або – до загибелі.