Глава 22

Цей лускатий драконяка мене хвилює. І не лише мене. Он як моя дракониця мало не на задні лапи встає, тільки б він звернув на мене увагу. Але мене це лякає. Добре, що він зараз не повіз мене на аванкарі до наметів, і я маю час перепочити. Та не потрібен він мені! От сьогодні після аванкарів заберу в нього свої босоніжки, якщо він не віддав їх іншій. І все йому виплесну як є!

Підходжу до наметів. Вони розташовані півколом біля невеликої сцени. Аванкари стоять в ряд поруч із невеликими коритами, гучно плямкаючи травою.

— Веріссо, — назустріч біжить Еллен.

Помічаю Конрада, що привітно всміхається.

— Ну як покаталася на драконі? — шепоче на радощах подруга.

Я густо червонію.

— Не на драконі, а на аванкарі.

— Ну так, так. Ніби я не бачила, як ти в нього вчепилася. А ось мені сподобалося самій керувати аванкаром.

— Я в тобі й не сумнівалася, — відповідаю я.

Подруга хапає мене за руку й тягне в намет. Крім нас, там кілька пар. Ледь упізнаю тих, у кого є діти. Навіть радію, що на аванкарах не можна кататися з дітьми. Ми сідаємо на довгу лаву — таку низеньку, що доводиться сидіти майже навпочіпки. З чайника, що стоїть на невеликому столику, тягнеться приємний трав’яний аромат.

— Чай для тонусу, — Конрад подає мені чашку.

— Ой, ні. Я останнім часом не п’ю нічого, крім води, — відмовляюся від запропонованого, хоча в горлі дере.

Сама ж визираю дракона. Давно вже не показується. Чи то його дружина йому телефонує? Він гадає, я повірю на слово, що в нього нікого немає? Пф-ф. Дружина в нього точно є. Усі дракони в його віці одружені. А дракониця махає лапою на мене. Нічогісінько ти, Веріссо, не тямиш. Хіба тягнувся б самець просто так до самиці? Раніше до нас так не тягнулися…

— Пані та панове! — лунає голос.

На сцену виходить троль, одягнений у довгу білу робу.

— Раді вітати вас на Длоні — найкращому курортному місці серед світів. Сьогодні ви прокотилися на дивовижних тваринах — аванкарах. Хтось із вас уже відвідав Аркхаїр, хтось — лише збирається…

Троль замовкає і спрямовує свій погляд кудись. Усі схвильовано перешіптуються. А все тому, що до наметів прямує Найджел. Він дивиться в постфон, не звертаючи уваги на присутніх. Троль схвильовано випрямляється й усміхається. Найджел піднімає голову.

— Проходьте, сідайте, — мовить троль на сцені. — Ми для вас підготували окреме місце.

Він указує на відокремлений білосніжний намет. Найджел хмуриться й знаходить мене поглядом. Прямує до мене, ігноруючи пропозицію.

— У вас же там свій намет, — хриплю я, коли він підходить до нас.

— Не прагну виглядати особливим, — відповідає він. — Посуньтеся.

Я вже хочу обуритися, але на лавці раптом звільняється місце. Дракон сідає поруч зі мною, огортаючи спекою. Троль продовжує свою промову.

— Чаю? — запитує Найджел, киваючи на чайничок.

— Ох, ні, — відповідаю я, нервово глитаючи.

Ніби це може допомогти із сухістю в горлі.

— Дуже добре, — драконяка охайно наливає чай собі в чашку й сьорбає.

— Длон — один із найкращих світів для відпочинку. — Прозоре море, два сонця й багато чого ще. Якщо ви ще не були в Аркхаїрі, то обов’язково відвідайте це місто. Не забудьте зазирнути в куби — найбільші споруди стародавніх длонців. Колись Длон не був раєм на землі, встеленим квітами. Тут раніше були випалені пустелі, а сам світ був проклятим. Кожен, хто потрапляв на Длон, божеволів. Навіть великі деміурги не могли допомогти Длону, доки не знайшли вихід — побудувати величезні куби й укласти туди прокляття.

— А що за прокляття? — лунає із сусіднього намету.

— Воно зводить із розуму. Подейкували, що там чудовисько, що здатне вселятися в пам’ять і спричиняти божевілля.

— Діду треба показати, — буркає Найджел собі під ніс. — А ви коли плануєте їхати до Аркхаїру? Я точно пам’ятаю, що казали.

— Післязавтра, — випалюю я, та вмить мені в бік прилітає стусан від Еллен.

Так, пам’ятаю, що їдемо ми завтра. Але чого в нього така підвищена цікавість до мене?

— Дуже добре. Які плани на завтра?

— Пляж, масаж, відпочинок, — відповідаю, намагаючись не зашарітися.

Моя дракониця обурливо крутить кігтем біля скроні. Мовляв, ну і нахабнію ж я — так брехати драконові! Якби ж не було блокатора — вона б йому відкрилася. Вчепилася б у нього зубами й кігтями. Ох, як же добре, що тваринні інстинкти не переважають над людськими.

— Тоді ми з вами неодмінно побачимося. І ти не відмовиш мені у вечірньому побаченні.

— А як же дружина? — цікавлюся, кліпаючи віями.

— Хочеш нею стати? — він примружується, а його око вітально сіпається.

У його синіх очах спалахують вогники. Його дракон облизується на самицю.

— Це останнє, на що я погоджуся, — мило відповідаю йому.

На диво, нам досить непогано вдається спілкуватися. Навіть без істерик. Хоча навколо стільки народу. Два  дракони, що лаються, неодмінно стануть епіцентром великої пожежі.