Глава 17

— Так, синочку, ходімо звідси, — чую голос тієї троліхи поруч із нами.

Піднімаю рушника. Матуся завзято відтягує синка від купки піску, яким він ще не встиг обсипати мене. Помічаю, що пляж трохи порожнішає. Багато хто терміново згортаює речі й лежаки, мало не збігаючи звідси. Звідусіль так і чути крики.

— В номері під охолоджувачем так добре! — дядько неподалік тягне дружину та дітей із пляжу.

— Ой, нам час до Шамаю. І неважливо, що там спека, мов у духовці, — лунає з іншого боку.

— Чого ти копирсаєшся? Та дай ти ті шльопанці. Зараз тут цей дід знову щось утне.

Тобто ті, хто залишилися, діда не бояться?

— Добре як, — Еллен плюхається на свій лежак.

— Еллен, а чого люди так втекли з пляжу? — питаю її.

Подруга нарешті бачить драконів, які прямують до лежаків, що звільнилися.

— А ти що, не помічаєш? — питає вона, кисло посміхаючись.

— Він ще когось вигнав із готелю?

— Майже. Бачиш вежу рятувальну? — подруга вказує на невелику споруду.

— Ага, — тягну я, намагаючись зрозуміти, що з вежею не так.

Ще й очі пече. У-у подивилася на морську красу, пораділа, називається. Тепер, он, ледве бачу. Ще й пити так хочеться. Учора та вежа точно стояла і вранці теж. Зовні щось змінилося, але я не розумію, що саме. Не цікавилася нею раніше. Ай, очі болять. Заплющую їх і кладу голову на лежак. Сподіваюся, до обіду мине. Все ж таки ще на аванкарах поїдемо кататися.

— Вона вчора довша була, — сумно відповідає Еллен. — А аніматора бачила? Він учора ходив у святковому костюмі бриха.

— Ось цього я не бачила, — замислююся про те, що вчора упустила.

І що було б веселіше — фарби з драконом-онуком чи побачити вистави від дракона-дідуся?..

— То от від костюма нічого не залишилося. І половини волосся аніматора теж.

Ти ба… Отакої. Старий вміє палити.

— А ще тут така мила парочка перевертнів була з дітками. І ті дітки вирішили побігати у вовчому образі.

— І тепер вони лисі? — дивуюся я.

— Заглажені. Тепер розумієш, чому Конрада немає?

Я всміхаюся, відчуваючи, як ласкаві сонячні промені зігрівають шкіру. Венами розтікається жар. Моя дракониця знову піднімає голову. Це Найджел на мене дивиться? Дракониця на моєму місці вже б підстрибувала й демонструвала найапетитніші частини мого тіла, а не лежала б, як брих після прийому їжі. Вона має неабиякі плани щодо цього дракона, а ось я — точно ні. Більше жодних справ із драконами ми не матимемо. І не треба мені гарчати, що він добрий. Знаємо ми цих добрих. Сьогодні добрий, а завтра… Завтра ти сидиш у його будинку, народжуєш десятки дітей, доки він там десь розважається з десятком коханок.

— Піду соку наллю, — встаю з лежака.

— І мені візьми. Фруктовий, — просить Еллен.

На пляжі є спеціальні місця, де стоять величезні діжки з охолоджувальними напоями. Авжеж безалкогольними. Алкоголь дозволено лише на території готелю, а на пляжі ні. Мигцем озираюся — дракони займають місце за три лежака від нас. Ото ж бо я думаю, що дракониця самця відчуває. З ледве розплющеними очима прямую за соком. Дорогою пару разів спотикаюся об чужі лежаки та ноги, але все ж без травм добираюся до діжок. Беру пластиковий стаканчик. Наливаю собі персиковий і розбавляю кокосовим. Цікаве поєднання. А на смак, як молоко бриха. Наливаю в інший стаканчик фруктовий сік для Еллен. Як же тут спекотно. Жах якийсь. Ще й комаха якась повзає ногою. Я нічого не бачу, ця комаха лоскоче ногу, в руках склянки. Стаю на одну ногу, а другою намагаюся почухати. Не найзручніша поза, а я занадто лінива. По венах розтікається полум’я. Я різко смикаюся й завалююся. Мало не підвертаю ногу, але примудряюся лише вивернутися й виплескати вміст стаканчиків. І аж ніяк не на пісок, як мені б хотілося, а на Найджела, що непомітно підкрався!.. Краплі стікають його м’язистим і міцним торсом, прямуючи під плавки. І це я мало не завалилася на нього.

— Якого бриха! — ричить він, не зводячи погляду з потоків.  

У мене всі слова вибачень вилітають із голови. На секунду я гублюся. Моя дракониця терміново вимагає злизати краплі з цього божественного тіла.

— Що? — обурююся. — А ось не треба підкрадатися!

Крила його носа хижо роздмухуються. Його праве око вчергове передає мені сигнали.

—  Я був трохи різким, — визнає Найджел. — Я хочу дещо повернути вам і запросити на побачення.

Він показує мої босоніжки, які тримав за спиною. Побачення? З ним? Агов! Фу, драконице, ми не підемо нікуди з драконом.

— Це не мої, — не знаходжу нічого кращого, ніж відповісти саме так.

А що? Я ж обіцяла сама собі, що більше не зв’яжуся з драконами. Навіть для побачень! Дракониця крутить кігтем біля скроні. Шкода цю пару взуття. Босоніжки дуже зручні, але я не збираюся нікуди йти з драконом!

— Як не ваші? — він скептично дивиться на мене.

— А так. Я вас учора до ґанку провела і все. Що там далі було з вами, я не знаю, — брешу й не червонію, поки він пильно дивиться на мене. — Моє взуття все в мене, а хто вам це підкинув — не знаю. Все-таки я вас залишила в котеджі. Може, вами хтось скористався й залишив босоніжки?