Глава 15

Спекотно, як же мені спекотно. Намацую щось тепле й волохате. Розплющую очі. На талії безцеремонно спочиває чужа рука. Як лежала б вона трохи вище — точно чіпала б груди. Ще й у поперек щось впирається… Маю надію, це його пасок. Я все розумію, але якби ми напилися, якби наїлися тих молюсків. Але чого двох драконів так приспало вчора ввечері? Що це було? Може, дочекатися й запитати Найджела? Я уявляю, як його око сіпатиметься, коли він побачить мене в своєму ліжку. А втім, чи не однаково? Заснули й заснули. З ким не буває? Пригадую лише, як він мене вчора затягнув у своє ліжко, накрив своїм тілом і… Ні, не сцени «18+», а просто промовив одне слово: «Спи». І за мить я заснула. Гм-м, а чи не міг це спричинити він сам? Але таке неможливо. Накази драконів не мають такої сили, начебто.

Гаразд. Час забиратися звідси. І з його номера, і мабуть, із готелю теж. Я ж опинилася в його ліжку. Чи це не вважається, якщо він сам мене в нього затягнув? Коли прокинеться — точно з готелю вижене. Ми ж домовлялися, що я ні на його порозі, ні в його ліжку не маю опинитися. Хоча насправді я не хочу з ним зв’язуватися. Мені було досить того, що я від самого народження жила з драконами. Вважаю, що мені не пощастило народитися драконом, з огляду на їхні традиції та закони. Проте я щиро люблю свою сутність. Якби не було блокатора — літала б у ній весь час.

Я обережно виплутуюся з міцної чоловічої хватки. Намагаюся діяти дуже тихо. Навіть не звертаю уваги на драконицю, що тим часом тягнеться до дракона під бік. Найджел плескає рукою по ліжку, ніби щось шукає. Або когось. Я водночас вкладаю подушку йому в руки. Він стискає її, наче обіймаючи плюшеву іграшку. Фух. Збираю речі з підлоги, нервово здригаючись від кожного гучного подиху Найджела. А ще дід десь у котеджі. У-у, погано. Погляд переміщується на балкон. Уперше залізла, вдруге — злізу. Тишком-нишком відчиняю балконні двері в страху розбудити Найджела. Я не готова спілкуватися на тему: «Ми прокинулися разом». Нехай навіть ми лежали, як дві невинні квіточки.

Дивлюся вниз на зелені кущі, що оперізують котедж і асфальтовану дорогу. Не так вже й високо. Насамперед викидаю сумки в кущі. А далі міркую, як би вибратися звідси вже й самій. Кидаю сумний погляд на спальню. Нормальний мужик, ну чого він до мене чіпляється? Охайно перекидаю ногу через поруччя, а потім і другу, сідаю навпочіпки, а далі звисаю з балкона. Дивлюся вниз. Не так далеко й падати. Відпускаю руки, м’яко приземлююся. Втеча від дракона пройшла успішно. Хапаю сумки й біжу до мого будиночка. Наразі, певно, п’ята чи шоста ранку. А що як Еллен не сама? Навіть коли так, то вони вже мали б попрощатися до цього часу. Переводжу погляд на свої босі ступні. Брихець! От сумку із залишками молюсків не забула, а босоніжки — так! Хочеться прибити себе, але повертатися до котеджу я не збираюся. Не хочу вкотре ганьбитися і драконяку бачити. Хоча моя сутність радісно стрибає. Ще б пак! Такий привід знов опинитися поруч із драконом Найджела!

***

— Ну як? — допитується Еллен, сидячи на ліжку в нашому номері.

Не помічаю ознак того, що тут був хтось, окрім неї. Ось і файно. Навряд чи я б змогла спокійно спати на нашому ліжку, знаючи, що тут був хтось ще. Може, Еллен ночувала в когось…

— Виспалася, — відповідаю їй, скидаючи сумки на підлогу.

— З драконом? — радісно запитує подруга.

— Нічого не було, — відповідаю їй.

— Чого?

— Він заснув, — сумно відповідаю їй.

— Ти що, серйозно? Це ж дракони! Вони невблаганні коханці. Он, у того ж імператора — цілий гарем! — Еллен підривається з ліжка. — Подруго, або ти кепська коханка, або дракон не по дівчатках, або він не може.

Та ні. Його дракон, як і те, що давило мені вранці, явно були мені раді.

— Ну не знаю. Може, він одружений і не хоче зраджувати дружині? — видаю суцільну нісенітницю. Бо драконові тільки дай волю — усіх, хто навколо, в ліжко затягне. Не буває серед них вірних. Еллен фиркає. Ось навіть така ельфійка, як вона, знає, що самці-дракони не можуть одне місце в штанях утримати. Їм неодмінно треба всім особам жіночої статі в найближчій окрузі його демонструвати. Мій погляд мимоволі чіпляється за те, що діється за вікном. — Ти бачиш його плавки? — я вказую на чолов’ягу, що стирчить на балконі номера навпроти нашого. Корпуси тут розташовано поруч один з одним. Легко можна побачити те, що відбувається на іншому балконі.

— Угу, — киває Еллен. Ми заворожено дивимося на кремезного жирного орка навпроти нас, який недвозначно показує щось пальцями.

Ледь чути музику, що лунає звідти. Ага, отже, шлюбні танці орків. Ще й трусить своїм величезним пузом, ніби закликає самок вступити в шлюбні ігри. Плавки його вкрай маленькі й непомітні, показуються хіба що тоді, коли його живіт злітає догори. Цей збоченець проводить по своєму авторитету долонею, кусаючи губи. І я не в змозі  пояснити магію того, чому ми взагалі на нього зиримо. Еллен нишком ще й знімає його на постфон. Мене це відволікає від думок про дракона. Орк знову нам щось показує, а позаду нього смикається штора. На балкон виходить огрядна жінка, якраз тої миті, коли він вкотре почав недвозначно смикати тазом. Вона дивиться на нього. Стягує з плеча рушника, закручуючи, та й з розмаху вжарює пузану по спині. Орк із несподіванки тільки й міг, що поспіхом прикритися. Ми з Еллен пирснули від сміху, миттю затуливши штору.

— Що в тебе сьогодні за планом? — уточнює подруга.