Глава 13

На диво, чоловік ніяк не чіпляється до мене в кебі. Ой, надто воно треба, щоб він до мене чіплявся! Проте губи горять після того, що сталося, а кров кипить. Солодкий, палкий поцілунок досі жевріє на вустах, а той, хто його подарував, сидить поруч. Так близько, що простягни руку — й торкнешся його. Від Найджела йде тепло, що обволікає мене. Моя дракониця ладна вчепитися в нього зубами й кігтями. Але не я! Мені він не потрібен!

Вогні на вулицях майже не світять. На тротуарах купа сміття, ніби тут натовп брихів був, а не люди. Кеб рухається болісно повільно, їдучи вузькими вуличками Шамаю. Від мірної хитавиці я поволі засинаю. Уже носом скло мало не клюю. І співрозмовник мій мовчить. У мене різко щось врізається. Я підстрибую на місці. Хочу обуритися, але це всього лише Найджел. Він заснув. Голова його спершу впала мені на спину, а коли я розвернулася, то й зовсім сповзла на груди.

— Гей, — я хочу поплескати його по щоці, але він з’їжджає до мене на коліна.

Ще й за талію обіймає. Ось же драконяка нахабна. Гаразд, йому сьогодні можна. Все-таки врятував від орків. Хоча він міг відключитися через той удар. Моя дракониця, як була б випущена на волю, залізла б зверху на його дракона, вивільненого теж, стиснула б зубами його холку, а кігтями вчепилася б у його тулуб. «Мій дракон». Ах ти зрадниця! І чому ти зупинила вибір саме на ньому? Він же нічим не відрізняється від інших драконів — такий же сноб, нахаба і взагалі рідкісний… Ох, яка гарна ямочка в нього на підборідді. А око майже не тремтить. Хочеться торкнутися пальцями його обличчя, провести по тривожній складці на чолі, спускаючись нижче. Але я про всяк випадок перевіряю його потилицю. Не можу зрозуміти, чи є там шишка, чи ні. Наче немає. Усе гаразд. Ми вже наближаємося до готелю.

— Агов, підйом, — починаю трусити його.

Його дракон лише гарчить, а от сам він мало не хропе. Я нервово дивлюся на візника. У мене ж золота зовсім не лишилося. Навряд чи в оплату візьмуть порвані спідниці й залишки молюсків.

— Підйом! — кричу сплячому красеню на вухо.

У-у,  що ж таке?

— Найджеле, — схиляюся до нього.

Моє дихання ковзає його обличчям, а він злегка морщиться. Гм-м, спить все ж таки, а не лежить без тями. І тут закрадається одна вкрай банальна думка. Про те саме, що я і сама час від часу відчуваю після роботи. Ім’я тому явищу — втома.

— Хто ж ти такий? — бубоню собі під ніс.

Дмухнула йому в обличчя. Ну зовсім же очманіле драконисько, а кидати його сплячим у кебі не можу. Раптом його візник завезе кудись. Найджел хмуриться. Ось не треба. Від мене хіба що молюсками має пахнути. Ідея! Може, дати йому трохи афродизіаку? Підніме врешті-решт. Ага, підніме. Але не те, що треба. А фантазія вже підкидає абсолютно непристойні картинки, й моя драконяча сутність завзято пропонує відтягнути в кущі видобутого чоловіка й скористатися становищем.

— Найджеле, підйом! Ваш дідусь бігає голий готелем! — знов ляскаю його по щоках.

От же лихо.

— Найджеле, прокиньтеся, будь ласка. Ми вже приїхали, — продовжую я.

Як же його розбудити?

— Панове, приїхали, виходимо.

Я розгублено червонію.

— Найджеле, — намагаюся тягти його за собою. — Найджеле, прошу вас.

Не можна ж кидати його одного в кебі. А тягти величезного чолов’ягу мені не під силу. Його взагалі треба лікареві показати.

— У мене тут чоловік спить, — кажу візнику.

— І що? Якщо він у кебі проспить усю ніч — то платите за простій до ранку, — відказує він.

— То може, допоможете? Хоча б його з кеба витягнути? — обурююся я.

Той щось кряхче, ліниво обходить кеб і відчиняє дверцята.

— В готель його заносити не буду, — пояснює він. — Знаю таких, нап’ються, а потім лізуть битися.

Я докірливо дивлюся на нього.

— Він — дракон. Битися не буде. Сьогодні принаймні точно.

— То що ти відразу не сказала! Як прокинеться, — візник різко підхопив чоловіка, — скажи, що його підвозив сам Аравон Стрек! Хай запам’ятає, якщо ще приїздитиме до Шамаю.

Він пхає мені якогось папірця. Візитівка візника.

— Нехай викликає лише мене! — вставляє.

— Хоч на доріжку його дотягніть. Найджеле, підйом! — знову гаркаю я, а візник тим часом тримає Найджела, наче скарб. 

Драконяка злегка смикається. Повіки його повільно розплющуються, ось нарешті він із подивом дивиться на нас.

— Ми приїхали, — повідомляю йому. — З вами все добре? Вас добряче вибило.

— Дякую, — сонно відгукується він і потягується. — Чудово виспався. Частіше б так.

Потирає долонею обличчя, поки я дивлюся на нього, не відриваючись.

— Ви виспалися за п’ятнадцять хвилин?

— Майже, — він морщиться, а його повіки знову заплющуються. — Поспав би із задоволенням ще.

— Е-е тільки не зараз, — відповідаю я.

Він здивовано дивиться то на мене, то на візника й переводить погляд на готель.