Глава 12

— Що я влаштовую? — здивовано питаю, дивлячись йому в очі.

— Виставу. То вламуєтеся до мене, то на фарби припхалися, тепер у місті влаштували.

— Геть очманіли?! — обурююся. — Далися ви мені.

— А нащо тоді винаймати орків? — примружується він і напирає на мене.

Раптово хапає та піднімає мене. Залишки молюсків летять на землю.

— Ви при своєму глузді? Ще й мою сумку вронили! В ній молюсків на сто золотих!

Моєму обуренню немає меж. Хочеться й ридати, і порвати на дрібні клаптики цього дракона. Він відпускає мене, а я знову схиляюся до сумки.

— Тоді чому ті брихові нападники кричали, що так не домовлялися?

Я збираю молюсків із землі. Начальник їстиме те, що привезу. Гарчати аж хочеться, як брих, розбуджений після сплячки. Ще цей дурнуватий аромат устриць зі спеціями! Заклякаю. Ох не до вподоби мені його слова. Аж руки трусяться. Що значить «домовлялися»? Дивлюся на нього — так і порве на місці.

— Гадки не маю, хто там із ким розмовляв. — відповідаю, піднімаючись і обтрушуючись. — Але грошей я не маю навіть на те, щоб на кебі сьогодні поїхати!

Сумка істотно полегшала. Устриці та спідниці — зовсім не те, чим хотів поласувати орк. Якщо пані відмовилися «весело» провести час, то можна в них забрати останні гроші. Хочеться гарчати, як брих при нападі. Я знов дивлюся в те драконове обличчя. Він — просто таки мрія будь-якої жінки, втілена в реальність. Так мене й тягне до нього. Роблю крок, не зводячи погляду із синіх очей. Одне звично сіпається. Хочеться торкнутися його й зупинити тремтіння. Усередині народжується щось незвичайне. Особливо коли він дивиться так: небезпечно, насторожено. Чи то з бажанням?

— І що ж із вами робити? — він обводить мене поглядом, затримуючись на зап’ясті.

Перш ніж поїхати до Шамаю, стягнула прикрасу на стегно.

— Та в біса ж, візьміть мене! — спересердя видаю я, навіть топаю ногою.

Його брови поповзли догори. Упс, ото ляпнула…

— Візьміть мене із собою в кеб, — пояснюю. — Божевілля якесь. То ці орки, то ви. Тобто я не хочу сказати, що не вдячна вам за порятунок, просто все це… Ох, вони ще й вас по голові вдарили.

Торкаюся долонею обличчя, заплющую очі пальцями, але переді мною однаково Найджел. Тільки при заплющених очах дракон хоче мене обійняти й поцілувати, а з розплющеними — прибити.

— До речі, вам не дуже боляче? — знову дивлюся на нього.

— Ні. Гаразд, — важко видихає Найджел. — Ви ж усе одно мені спокою не дасте. Вважаю за краще поєднувати корисне з проблемним.

— Я і не хочу вас турбувати, — задоволено всміхаюся.

— Але ж будете.

Ми стоїмо так близько… Ще пара сантиметрів — і доторкнемося. Вже відчуваю жар його тіла та його внутрішнє драконяче полум’я. Ніби навколо нас витає вогняний вихор.

— Тому ви тут? — питаю, не зводячи погляду з його темних очей.

На майдан, де ми стоїмо, падає світло єдиного ліхтаря. Чоловіча рука лягає на мою талію. І замість відповіді на моє запитання — його губи накривають мої. Жадібно й у той же час ніжно. Варто б відштовхнути нахабу, але я не в змозі. Мене притискають до чоловічого тіла. Його язик ковзнув моєю нижньою губою, а потім всередину. Обіймаю чоловіка за шию. Низ живота приємно тягне. Так гаряче й легко. Десь углибині здіймається буревій, що здатен змести все на своєму шляху. Дихання збивається, а я не можу зрозуміти, що так сильно б’ється в грудях. Його серце чи моє? Чи наші обидва? Бажаю притискатися до нього, залізти цьому величезному драконові на ручки й не злазити. Не хочу, щоб він мене відпускав, але Найджел відсторонюється. Ми важко дихаємо, дивлячись одне одному в очі.

— Нам час, — хрипко озивається він, не забираючи рук із моєї талії. — Проведемо ніч разом.

І як йому чинити опір? Це все ті дурнуваті молюски. Ось нанюхалася, і плющить мене.

— Ні, — відскакую від нього.

Моя сутність, що пробудилася наново, все тягнеться до його дракона. Але я не хочу більше мати нічого спільного з драконами!

— Веріссо, не намагайтеся набивати собі ціну, я на таке не поведуся, — стомлено відповідає він, тягнучи руку до потилиці.

— Та ви, — пихчу, як брих на червону ганчірку, — ви стелі ще своєю зарозумілістю не дряпаєте?

Майже чую, як його дракон гарчить.

— Ні, ну що ви. Можу влаштувати, щоб ви дряпали мою спину цієї ночі, — відповідає він, іронічно посміхаючись.

Усередині все знову спалахує, адже перед очима так і проносяться картинки того, як я йому можу роздряпати спину. Хапаю міцніше свої сумки й гордо віддаляюся від цього дракониська. За кого він мене має?! Якщо я тут одна з подругою, це ще не означає, що до мене можна чіплятися! Насупленим брихом прискорююся до того місця, де залишилися вовк та Еллен. Найджел за мною. Ми проходимо повз кеба, що стоїть край дороги. Він щойно під’їхав сюди, випустивши якусь компашку хлопців.

— Вільний? — чую голос Найджела позаду, але я прямую до провулка.

— Гей, Веріссо! — кличе дракон.