Глава 11

Я в якомусь трансі. Прийшла до тями, але не можу поворухнутися. Розплющую очі. Лежу на ліжку в темній кімнаті. А де це я? Пригадую, що були в Шамаї. Звернули на вулицю Моредесей, а далі зайшли до крамнички. У пам’яті проносяться образи бабці й ще двох тролів. І мушлі. Устриці. Точно! Мене ж начальник просив їх купити.

— Еллен, — хрипко кличу подругу.

Поруч мішечок із молюсками та мої покупки. Ох і струснуло ж мене. Як очі заплющила — мені все являвся той білявий дракон.

— Веріссо, — подруга бере мене за руку. — Ти як?

Ух, треба було слухати адміністраторів. Було ж сказано — не їсти нічого. Надала ж лиха година мені.

— Так, нормально, — поволі підводжуся.

— Точно? — хвилюється подруга.

— Ага, — відповідаю їй.

Перед очима все пливе, а мене веде вбік.

— Гаразд, пішли. Ми на наш омнібус запізнилися, але я дізналася, що скоро буде останній із Шамаю до готелів.

— Оу, — лише видихаю я.

— Ну тебе і вибило від тих устриць.

Цілковито згодна. Зате повною мірою відчуваю, що добряче відпочила й виспалася. А ось за це можна віддати взагалі все золото.

— Так. Треба поспішати, — роблю крок до дверей.

Мало не падаю, але Еллен підхоплює мене й утримує за талію. Спускаємося. У темній кафешці нікого, крім тітоньки Устини та її синів. Вона ввічливо киває нам і бажає успіхів із вовками.

Моредесей уже не така сповнена народу. Поспішаємо, хоч мене й носить із боку в бік. Ідемо знайомою дорогою з надією, що водій останнього омнібуса все ж не поїде передчасно, завершивши свою робочу зміну якомога раніше. Інакше доведеться або шукати готель у Шамаї, або платити за кеб. Ринок уже спорожнів. Ідемо під поглядами продавців, що збирають свої ринкові товари. Багато які намети вже зачинено. Попереду — порожній провулок, що веде до головної вулиці. Тепер він виглядає значно темнішим. Раніше був таким світлим, наче там сяяли два сонця.

— І куди красуні прямують? — чуємо позаду.

Наближуються якісь орки сумнівної зовнішності. Смутно впізнаю двох — вони сиділи в кафе в Устини. А тут їх п’ятеро. Оточують нас — не втекти. І на ринку вже нікого. Зарано продавці змотали свої речі. Орки насуваються дедалі ближче, а ми втискаємося в стіну. Полум’я розтікається  моїми венами. Я піднімаю руку. На долоні спалахує яскравий вогонь.

— Ну що ви? Ми лише хочемо познайомитися. Чи не бажаєте скласти нам компанію? — вперед виходить один.

— Ні, — одразу ж відповідаю, а полум’я на руці розгоряється сильніше. До слова сказати, воно вже давно не горіло так яскраво.

— Ми не хочемо проблем, і ви не хочете. Згаси полум’я, красуне, — орк киває на мою руку.

— Послухайте, — починаю я. — У нас є устриці на сто золотих, пара спідниць і постфони. Візьміть усе, й розійдемося мирно.

— А що, як нам не ваших цацок хочеться, а таких красунь? — орк різко підходить до мене.

Полум’я зривається з пальців, але гасне, щойно досягає його одягу. Ось і проблема магії — від неї завжди є захист! І вогнетривкі орки. Якби ж я могла перетворитися на драконицю… Хоча постала б я так зараз — Шамай позбувся б половини кварталу. Прикро, що в такі миті ельфи прикидаються дрантям. Он, Еллен заклякла й з округленими очима витріщається на орків. Треба діяти! Інакше наша ніч закінчиться по-їхньому. Тобто не факт, що вранці ми не прокинемося в найближчій канаві. Якщо взагалі прокинемося.

— Пожежа! — волаю на все горло.

— Га? — здивовано зирить на мене орк.

— Допоможіть, пожежа! — кричу ще дужче.

Відчуваю жар, що розноситься тілом. Усередині все пробуджується, радісно повстає, мене тягне вперед, наче щось неподалік мене нечутно кличе.

— Яка пожежа, красуні? — орк майже втискається в мене, а його дружки зухвало регочуть.

— Варта! — вигукую, і як орк хмарніє.

— Красуне, варта вже спати пішла, — кепкує він. — Залишилися ми самі. Тож трохи побавимося.

Він різко хапає Еллен за талію.

— А ну пусти, збоченецю брихів! — видає подруга, відбиваючись сумочкою.

Другий орк хапає мене. Намагаюся відбитися, але куди мені проти купи м’язів. Фу, ще й смердить від них цибулею та салом.

— Шановні, проблеми? — чую знайомий хрипкий голос.

Володар його явно не при собі. Адже тут п’ятеро озлоблених орків, що бажають попустувати з дівчатами! Але не заперечити — він вчасно. Та це ж наш вовк! Він таки вирішив піти за нами. А як він нас знайшов? Мав бути в театрі ще до нашого омнібуса. Певно, помітив, що нас довго немає.

— Агов, чоловіче. Шкандибай звідси геть! Чи не бачиш, ми дівчат вирішили провести? — один з орків гукає до нього.

Чути удар і схлип.

— Гей! — тепер і наш орк обертається.

Поруч із Конрадом валяється орк і притискає до себе руку. Вовк підморгує нам. Я ледь встигаю скрикнути, як на нього ззаду нападають ще двоє. Здається, Конраду нічого вже не допоможе. Аж раптом на нападників налітає білий силует. Він відштовхує від нашого вовка орка, доки той, що нас утримував, не кинувся в бій. Я впізнаю цього чоловіка — той самий дракон! Що він забув у Шамаї? Та чи не однаково це зараз? Головне — він тут. Дракон рухається з надприродною грацією, ніби він не б’ється, а танцює. Парирує удари орків, що оточують його, відправляючи одного за іншим у нокаут. Вовк здивовано спостерігає за цим, але теж не втрачає часу й спритно відштовхує супротивника, що наблизився до нього. Ми з Еллен кидаємося в розсипну, коли в наш бік летить тіло. Побитий хрипить і стогне біля нас.