Глава 10

Місто тисячі вогнів, сотень провуличків, кількох тисяч городян — саме таким і є Шамай. Маленький, проте зовсім не скромний. Центр міста — довжелезна вулиця, що тягнеться на кілька десятків кілометрів. Аби пройти її до кінця, треба стоптати не одну пару взуття. Тому туристів везуть до середини вулиці, де сконцентровані й тісно туляться всі пам’ятники, музеї та фонтани. Хто додумався чи не на кожному кроці ставити статуї? Мабуть, той, хто не думав, що одного дня винайдуть постфони, і кожен турист схоче мати пам’ятне фото з видатною особистістю минулого. Зате де ще, як не тут, побачиш, як стоять поряд брихопас, рятівник світу й король, що ціле життя хіба що розсиджувався на троні, підписуючи прийняті закони.

Минаємо ярмарок, де продають смаколики з усіх світів. Уловлюю запах гострої пряності, яку обожнюють дракони. І одразу прискорюю крок. Ох, забагато драконівської тематики останнім часом. Здолавши шлях крізь натовп, ми з Еллен знаходимо вказівник — поворот на Моредесей. Маємо пройти під аркою, подібною на пащу величезної тварини. Вдивляємося в глуху темряву, що панує в тій «пащі» — і жодного вогника.

— Слухай, там були ж молюски, — Еллен вказує великим пальцем на головну вулицю.

• Бос просив привезти саме звідси, — здивовано відповідаю.

Я не очікувала, що потрібна вулиця буде такою темною.

— То може, тоді вдень з’їздимо сюди?

— Вдень спекотно. Краще ввечері.

— Там темно, як в дупі у…

— Дракона? — закінчую за подругу.

— Ага, тут навіть темніше, ніж на тій вулиці на Ексторі, де ти мешкаєш.

— Там моє підвищення, — стискаю кулаки, дивлячись у темряву шамайської вулиці. — Чи бодай надбавка до зарплатні.

Авжеж марно очікувати на таке від вовка, на якого я працюю. Але покажіть мені когось, хто жодного разу не підлизувався до начальства!

Стою, переминаючись із ноги на ногу. Здається, як перетнеш цю світлу риску перед аркою — на тебе стрибнуть усі чудовиська, яких можливо уявити. На мить ловлю на собі чийсь погляд. Але тут стільки народу, а ми стоїмо посеред вулиці, що на нас постійно хтось дивиться. Але та хвиля спеки, що огорнула мене поряд із Найджелом, знов піднімається й котиться тілом. Зрештою, природно, адже моя сутність прокинулася… І не попре ж він за нами? Ех, був би з нами якийсь чолов’яга. Справжній. Бо нам все трапляється казна-що. Он, то вовк, що до театру втік, то дракон, у якого всі думки десь у районі хвоста, тільки спереду.

— Еллен, я хочу тобі сказати одну річ, — повертаюся до подруги. — Ти можеш не йти зі мною. Але пам’ятай, я щиро полюбляла робити тобі постфонні фотосесії.

— Ти очманіла? Авжеж ми йдемо разом. Зрештою, ми жінки, що все життя прожили на Ексторі. Що нас може налякати?

Ох, маю надію, життя — ще не все… Але вона має рацію. Ми ступаємо під арку, і темрява змикається позаду нас. Поволі крокуємо бруківкою, роздивляючись будівлі, що супроводжують наш шлях. Тут і затишні крихітні кав’ярні, і букіністичні крамниці, й невеличкі магазини одягу. Навколо відчиняються двері, й привітні продавці визирають на вулицю, закликаючи нас до себе. Здається, от-от хтось вискочить із найближчого підворіття й запропонує дешево купити коштовності або ще чого. Невдовзі темна ділянка вулички змінюється освітленою, а ми виходимо на ринкову площу. Тут майже те саме, що й на головній вулиці, — повно народу, й усі прагнуть щось продати. Хвилинка шопінгу в нас таки відбулася. Знайшли нічогенький бутік жіночого вбрання. От я і придбала найнеобхідніше — пару коротеньких спідниць із такої жахливої тканини, що здається, вони ледь доживуть до кінця відпочинку. Тим часом дивне відчуття, ніби за нами хтось стежить, не полишає мене в спокої. А ще мені здалося, що в натовпі промайнув Конрад. Хоча він точно вирушив до театру. Незабаром ми нарешті знаходимо потрібну крамницю — «Морепродукти тітоньки Устини».

***

У повітрі витає трав’яний аромат. Ми опинилися в невеличкій кімнатці, досхочу сповненій запашних спецій та чаю. У цьому затишному будиночку нас зустріла мила старенька жіночка із зовнішністю такою приємною, яку лише можуть мати тролі. Зазвичай вони величезні, кремезні, з оголеними іклами. Але вона — маленька, вутленька. Ніби м’яка та безневинна, якщо не дивитися в її очі, що видають її чіпку хватку. Сідаємо в крісла за маленьким столиком. Поруч із нами пакунки з купленими речами. Власне, якби не троль, який торгував ними, — в житті б не знайшли цю стареньку. Саме він підслухав, що нам потрібна Устина з її особливими молюсками. У крамничці дуже затишно. Крім господині, тут ще два троля. Чи то охорона, чи то продавці.

— Ох, матінко-батінку, які дівчата, — сплескує вона руками. — Які красуні! Ви звідки до нас?

— З Екстора.

— Матінко-батінку! Одразу видно, справжні ексторки, — вона обходить нас, торкається нашого волосся, пропускає пасма крізь мозолясті пальці.

— Ельфійка і?.. — зацікавлено дивиться на мене.

— Людина, — відповідаю їй.

— Ой, яке диво. Ви тут самі?

— Угу, — зітхаю. — Нам би молюсків із тим самим…

Її очі спалахують.

— Отже, ви за тими самими молюсками? Як же так? Такі молоді! Матінко-батінку, куди світ котиться…