Глава 9

Гад лускатий! Просто гад. І я сама — ну молодчина! Гадала, знайду собі на курорті когось, хто зголоситься зі мною активно провести час. А тут нате. Намалювався дракон зі своїми пропозиціями приємно провести, бачте, не лише сумісні дні, але й, авжеж, сумісні ночі! Та брих він, а не дракон. Проте ну на що ще я могла очікувати на відпочинку? І на що ще я могла очікувати від дракона? Я просто переконана, що в нього вдома сидить собі якась пані Дизель і чекає на нього, а він тут розважається.

Я завмираю навпроти дзеркала. Розглядаю дракона, що тепер красується на моїй сукні. Його сірі жилаві крила обвивають моє тіло. Здається, ніби він прагне розправити їх і вільно злетіти у височінь. А в очах — туга. Торкаюся малюнку, а дракон морду підставляє. Гладь, мене гарненько, турботливо, гладь. От же те драконисько талановите.

— Нічого, дівчинко. Настане день — і ми ще політаємо, — шепочу я, дивлячись на браслет.

Гаразд, бодай до Шамаю, сподіваюся, Найджел за мною не попреться.

***

— Дівчата, ви, головне, вглиб Шамаю не ходіть, тримайтеся натовпу, — пояснює адміністратор.

Ми простягаємо йому руки, і на наші зап’ястя ставляться спеціальні мітки з назвою готелю. Якщо ми загубимось у місті, то за ними нас можна буде знайти. Проте з нами Конрад.

— Нам треба купити молюсків, — усміхаюся йому.

Ми стоїмо біля рецепції в очікуванні омнібуса, який доставить нас до Шамаю.

— О, чудово. На Моредесей зможете легко знайти їх і придбати, — пояснює він. — Там завжди свіжі. Лише одна порада — беріть на ринку. І головне — куштуйте на місці.

— Або ж у крамничках, — вставляє другий адміністратор.

— Ох, та ті, що в крамницях, ліпше не куштувати взагалі, — шипить на нього перший адміністратор.

— Ой, дякую, та мені, власне, потрібні молюски від Устини, — пояснюю їм, спираючись ліктями на стійку рецепції. — Вона теж на ринку торгує?

— Особливі? — округлює очі другий адміністратор

— Ну так, напевно. Я туди лише за ними йду, — зітхаю.

Якби не моя добровільно-примусова згода на «прохання» начальства, то в житті б не стала труситися в омнібусі, долаючи відстані заради якихось малих слизьких гадів!

— Ви б обережніше з цим, — попереджає перший.

— А що в цьому такого? — знизую плечима. — Ну захотів один дядечко молюсків. Я ж не собі.

— Про таке вголос не кажуть.

Я закочую очі. Може, зазвичай чоловіки про таке вголос і не кажуть. Але, певно, не цього разу.

— Моредесей? — насторожено питає Конрад.

— Ага, нам туди треба сходити.

— Ох, а я вже планував запросити вас на чудовий спектакль до театру «Сюате». Але боюся, якщо поїдете на Моредесей, то не встигнете повернутися до початку.

— А я б сходила до театру, — кокетливо відгукується Еллен.

Навіть дивно, що подруга після декількох годин на пляжі виявила бажання вирушити зі мною на екскурсію до міста. Втім, певна річ, що одна з причин, якщо й не єдина, — це Конрад. Їй вовк сподобався, та й він сам приділяє увагу Еллен. Судячи з їхніх взаємних поглядів, сьогодні мені доведеться ночувати на самоті.

Краєм ока вловлюю щось знайоме. Повертаю голову. Сходами, що ведуть на вулицю із ресторації, спускається Найджел разом із дідусем. Позаду них плететься охорона. Мені їхню компанію відмінно видно. Найджел уповільнює крок і примружується, не зводячи з мене погляду. На його лобі залягає тривожна складка, а я всміхаюся. Зовсім трошки. Нехай не думає, що я рада його бачити. Особливо після нещодавніх подій у студії. Вони зупиняються на нижніх сходинках, і дід починає щось шукати по кишенях. Він дивиться на Найджела, й тому доводиться схилитися, аби старий міг щось йому сказати. Навіть звідси вловлюю, що він ледь не гарчить. Може, помахати йому ручкою?

— Он той — онучок того дідка? — видає Еллен виразно.

Повертаюсь до неї:

— Так, той ще тип.

Конрад теж дивиться на дракона. Навіть дещо напружився.

— Ти з ним знайома? — шепоче мені ельфійка, відходячи від вовка.

— Схоже на те.

— І мені не сказала? — вона єхидно посміхається. — Подруго, ну ти даєш!

— Еллен, заспокойся. Якби не він, то нас тут би вже не було, — шикнула на неї.

— То треба віддячити, — продовжує подруга, підморгуючи мені.

Бачу, що вже й стариган дивиться на нас. Зморшки збираються на його лобі, обличчя — суцільне обурення. Напружуємося, готуючись до чергового скандалу, але він раптом відводить погляд. Фух, можна видихнути.

— Пані, омнібус прибув, — адміністратор вказує на двері. — Приємної вам мандрівки до Шамаю! І головне — не купуйте нічого в сумнівних осіб.

Навіть рукою нам помахав на прощання. Ну просто душка. Прямуємо з Еллен до виходу з готелю. У дверях обертаюся. Найджел досі дивиться на мене, пропалюючи поглядом, здається, наскрізь. Мене охоплює жар.