Глава 8

Хочеться взяти й вимазати фарбою його нахабне обличчя. Але я лише мигцем дивлюся на нього й повертаюся до свого дракона на полотні. Нехай навіть цей дракон схожий на темно-синю пляму або, якщо спробувати охарактеризувати його точніше, на бочонок із крильцями. Погляд Найджела пропалює мене. Відчуваю його кожною клітинкою тіла.

— Я ж маю рацію? — продовжує цей нахаба.

— А ось тепер мені здається, що це ви мене переслідуєте. Ви мені просто таки конче потрібні, — саркастично відповідаю і гмикаю. — Що я тут роблю — взагалі вас не обходить. Але от вражати вас я вже точно не збираюся!

— Та ну, ще скажіть, що зовсім випадково сюди завітали.

— Я вам усе сказала сьогодні вранці! І про фарби теж, — обурююся я. — І взагалі, світ не обертається навколо вашої лускатої дупи!

— І хто ж ви тоді? — продовжує Найджел і трохи присувається, пильно й суворо вдивляючись мені в обличчя.

Різко розвертаюся до нього.

— Я людина. Ясно вам? У жодному світі не заборонено бути людиною, — мало не тикаю в нього пензликом.

Шкода, якщо зіпсую його білу сорочку. Хоча ні, не шкода. Він ледь ухиляється від крапель, що летять йому на штани.

— Як знаєте, — усміхається краєчками губ.

Гарний у нього вулкан. А мій дракон не летить, а тільки й робить, що перевертається в повітрі, наче брих у колесі. Дарма от я запізнилася. Так негарно намалювала. І взагалі, нічого в мене не виходить. Навіть приховати свою сутність від дракона, як виявилось, я не в змозі. Може, ще квіточку намалювати? Ну бодай це мені ж має вдатися!

— Дорогі відпочивальники! Ви завжди можете допомогти своєму сусідові з малюнком. Можете навіть обмінятися полотнами, щоб доповнити роботи одне одного новими ідеями! — піддає жару ельфійка.

Я нервово заклякаю.

— І що ви намагалися намалювати? — Найджел гукає мене.

— Що хотіла, те й намалювала, — огризаюся.

Подумаєш, малює він гарно. Застигаю з пензликом у руці. А що я ще хочу намалювати? Усі думки так і зводяться до драконів. Дракон у небі, дракон у морі, дракон у замку, дракон у ліжку… Ні-ні, от про останній варіант краще й не думати!

— У вас добре виходить, — дивлюся на полум’я, що горить на полотні.

Найджел хмуриться й морщиться.

— Дурниці. Усього лише кілька правильних штрихів, — він відкидається на спинку лави й переводить погляд на моє творіння.

• Нумо! — знову лунає голос ельфійки. — Не бійтеся поділитися зі своїм сусідом. Покращуйте картини одне одного! Вносьте нові деталі та емоції! І пам’ятайте — ви тут для відпочинку! Шарудить папір, хтось скрикує. Лунає дитячий сміх і крики:

— Зараз я до твоєї труби два колеса домалюю! А я тобі пагорби з двома чайками!

Якщо ми з драконом обміняємося нашими полотнами, то тут ціла студія згорить, а то й пів будівлі. Я завмираю, відчувши, що він раптом стискає пальцями мою руку з пензликом.

— Щ-що ви робите? — шепочу, в той час як тілом розпливаються вогняні хвилі.

— Розслабляюся, — гарчить він зовсім без нервів.

— От не треба тут гарчати, — видаю я, намагаючись вирвати руку з його хватки.

— Нумо просто завершимо вашу картину. Мою чіпати не треба, — він знову цідить крізь зуби.

Навіть його дракон відгукується певним роздратуванням, а ось моя дракониця хоче клацнути зубками. Ох, не до вподоби таки я цьому хлопцеві — одразу видно.

— То я і не збиралася чіпати вашу картину! — шепочу спересердя.

На нас уже кидають зацікавлені погляди. Його близькість розбурхує мене, викликаючи мурашки по всьому тілу. Гаряче дихання обпалює шкіру, й мені хочеться втекти до моря, мерщій кинутися у воду й нарешті охолонути. Тримаючи мою руку, Найджел вмочує пензлика у фарбу. Почуваюся, наче той пензлик, яким роздратований художник намагається намалювати щось на полотні. Довіряюся йому. Це всього лише малюнок. Нехай навіть він і оживе. Декілька впевнених штрихів, і в моєї бочки поволі вимальовується дах, крила перетворюються на двері. Гм-м, то він із мого дракона робить будинок? А я хочу дракона! Але дозволяю йому закінчити розпочате. Далі все ж таки проявляю ініціативу й сама тягну руку до жовтої фарби. І старанно виводжу над тим будинком сонечко. Виходить нерівний кружечок, але чоловіча рука спокійно домальовує промені.

— Це, взагалі-то, був дракон, — хрипко відгукуюся, коли мене нарешті відпускають.

Найджел важко зітхає.

— Це могло бути що завгодно, але точно не дракон, — заявляє беззаперечно. — Тепер це будинок.

Доречно було б образитися, але малюнок оживає на очах. Навіть видно, як двері то відчиняються, то зачиняються. Дива та й годі! І варто визнати, це виглядає значно краще від мого бочонка, що завис у небі. Так, у мого лускатого сусіда — талант. Тепер він бере свій пензлик і вмочує його в помаранчеву фарбу. Кілька крапель потрапляють на мої оголені ноги, і я хутко розтираю фарбу по шкірі. Слідом на полотні з’являється друге сонце. Найджел задоволений малюнком, що вийшов, а ось я — ні. Адже він домалював зовсім не те, що я хотіла.