Глава 5

Загалом перший день був чудовим, до того ж я на власному досвіді дізналася кілька речей. Наприклад, якщо ви любите поступово заходити у воду — забудьте. Ніхто не дасть вам і пари секунд — бо ж усім необхідно терміново плюхнутися й підняти хмару бризок неодмінно в ту саму мить, коли ви зайшли у воду по стегна, щоб постояти й поміркувати про тлінність буття. А ще — ліпше не засинати на пляжі. І не лише тому, що ризикуєте перетворитися на курку-гриль, а й тому, що діти можуть засипати вас піском, і вам доведеться витрушувати його з усіх частин тіла, включно з вухами. Ну й наостанок, ніколи не розплющуйте очі під водою! Пекти буде так, ніби туди перцю насипали. Щоправда, оцей пункт, як на зло, суперечить попередньому, адже неможливо не заснути, якщо перебуваєш на пляжі із заплющеними очима. А в іншому все просто чарівно. Погода гарна, два сонця приємно гріють, море шикарне, і навіть наявність великої кількості дітей та їхніх татусів, що підглядають за нами, — це не так погано! Тим паче, з нами альфа-вовк!

— Це ще що таке? — запитує Еллен, дивлячись на мене.

— А що не так? — уточнюю.

— Веріссо! Ми на морі. Хай вже то було вчора, але сьогодні ж — ну куди так? — вона оглядає моє пишне зелене плаття в горошок.

— Що саме тобі не подобається? — розправляю складки. — Сукня мила. До того ж ми йдемо слухати пропозиції нашого туроператора, а не на пляж.

— У тебе весь гардероб такий? — Еллен складає руки на грудях. — Милий?

— Нормальний у мене гардероб, — обурююся я.

Подруга закочує очі, а далі стрімко прямує до моєї шафи.

— Гей, — намагаюся її зупинити.

— Сядь на ліжко! — жартівливо гаркає вона.

— Еллен, відчепися від мого одягу! Мені так зручно, — я з жахом дивлюся, як подруга витрушує на підлогу всі мої охайно складені сукні.

— Веріссо, та в мене бабуся в такому ходила минулого століття, — видає вердикт подруга. — А це що? Веріссо!

Я густо червонію, коли подруга дістає із шафи міні-спідницю. Не знаю, що мене смикнуло її купити. І мало того — ще й взяти із собою. Та вона мені лиш стегна ледве прикриває!

— Вдягни її негайно, — у мене летить яскрава ганчірочка.

— Ні, вона занадто відкрита!

— Тобто купальник у тебе просто таки все ховає, — вона натякає на шортики й топік.

— Купальник можна, а спідниця занадто коротка.

— Веріссо, — стогне подруга.

— Гаразд, — відкладаю спідницю в сторону. — Завтра її вдягну. Сьогодні в сукні. Мені потрібно зібратися із силами, щоб таке носити.

— Нудна ти. Чи то забула про наше вовченя? — очі Еллен спалахують.

— Ну-у.

— Так от. Могла б хоч заради нього вдягти коротку спідницю. Він же, дивлячись на тебе, і так слиною давиться!

— Хочеш, аби в нього серцевий напад від перезбудження трапився? — ахаю я. — От вже ж ні, Еллен, мені такого «щастя» не треба!

Вона хитає головою. Але ж таки врешті-решт, коли я ще зможу надіти цю спідницю?! Точно не в місті. І на роботу в ній не підеш. Може, Еллен має рацію, і мені час вибиратися з тої своєї мушлі забобонів? Ех, була не була! Переборовши свої страхи, таки вдягаю ту спідничку… Земля не розверзається, стеля не падає. Зате, як з’ясувалося, ноги здаються в ній помітно довшими.

***

Туроператор пропонує сотні розваг, у яких ми можемо взяти участь. Я і сама не заперечую. Проте якщо судити з пісного виразу обличчя Еллен — вона залюбки валялася б на пляжі цілий день, втикаючи в постфон. Мою ідею записатися на тренінг із малювання магічними фарбами вона обізвала безглуздою. Мовляв, що там робити двом молодим і привабливим дівчатам?

— Веріссо, ну про що ти тільки на відпочинку думаєш? — ниє подруга, коли ми виходимо із зали.

Це місце розташоване навпроти рецепції, тож можна підгледіти, хто ще заселяється до «Сонячної лагуни».

— А про що я взагалі маю думати? Слухай, Еллен, ось я чесно жодного разу не малювала магічною фарбою, не каталася на аванкарах, не пила коктейлі в Шамаї. І на Ексторі точно немає жодної русалки, — мало не вию я. Чув би Конрад — то захопився б тембром і чистими нотами.

Еллен різко гальмує.

— Ти бачиш те саме, що і я? — подруга торсає мене за руку.

— Ти про що? — цікавлюся й переводжу погляд туди, куди дивиться Еллен.

Біля рецепції стоять два величезних бугая, а між ними маленький стариган у дорогому вбранні. Він щось обурено тицяє збагровілому адміністраторові.

— Ти про цього старого? — уточнюю в неї.

— Та до чого тут старий? Ти глянь, які в нього онуки!

Власне, щодо онуків вона має рацію. Високі, статні, чорняві — як на підбір. Навіть мені сподобалися. Тільки я б у житті не підійшла до тролей!

— Ходімо, — Еллен тягне мене до них.

— Еллен, а може, не варто?

— Добре, Веріссо, ти, як хочеш, а я пішла.