Глава 4

— Що це було? — запитує Еллен, коли я підходжу до неї.

— Ти про що? — відповідаю, наче й не було нічого, наївно кліпаючи віями.

— І нащо це ти прикордонникам плече показувала? — вона тицяє в мене пальцем.

— Бо на мені прикраса, яку неможливо зняти, — відповідаю їй.

І це правда. Я ладна була відплатити й високою нагородою за вдалу спробу звільнити мене від неї. Але нічого так і не вийшло. Зате ця прикраса здатна приймати різні форми: якщо потягнути до шиї — стане намистом, потягнути ще вище — діадемою, стягнути до зап’ястя — браслетом, а як ще нижче — то каблучкою. Дивовижно таки, що вона ще жодного разу ніде не застрягла. Наприклад, під носом. Одного разу вовки запропонували мені оригінальне рішення — відгризти палець. Тоді прикраса, неначе спритна змія, одразу ж поповзла на плече. Ну припустимо, без пальця прожити ще все ж таки можливо, але ж якщо доведеться й далі гризти… Словом, не зняти мені її до кінця життя.

— Ти її вже бачила, — шепочу подрузі.

— То це той самий жахливий браслет? Він до твоїх очей зовсім не личить, — включає Еллен режим «модного вироку».

— Ой, все, — махаю рукою.

З однієї черги ми переходимо до іншої. Це вже останній етап. Тим часом наш багаж телепортується окремо. Його ще раз мають перевірити на наявність незаконних речей, але вже не в присутності власників. Причина тому — не тільки контрабанда, що нею промишляють деякі спритні пасажири, а також і те, що не всі матеріали можуть пройти крізь портал. Найменше, чого можна недорахуватися у власній валізі після такої перевірки — гребінець. Найбільше — половина гардероба. Коли що, на Длоні потім куплю. Але все ж хочеться мати надію, що до цього не дійде. Зате у своїй незмінній прикрасі, непідвладній жодним намаганням її зняти, я впевнена цілковито, це вже точно ніде не подінеться. Якось одного разу вже проходила з нею крізь портал, тож руку точно не втрачу.

— У нас який термінал? — запитує Еллен.

Портали ведуть до різних локацій, розташованих на Длоні. Нам потрібно вибрати правильний термінал, який перенесе нас до нашого готелю «Сонячна лагуна».

— П’ятий, — звіряю наші квитки.

— Все гаразд? — із нами поруч з’являється Конрад. — Ви ж на п’ятий термінал?

— Так, — відповідаю задоволено.

Портал являє собою величезну арку, на якій сяють дорогоцінні камені, переливаючись і відкидаючи райдужні відблиски. По колу його оточує срібляста, майже до чорноти темна, заграва. Поряд стоїть ельфійка, зустрічаючи кожного, хто наближується, своєю традиційною усмішкою. На ній синій приталений піджачок, застібнутий по саме горло на золоті ґудзики, й того ж відтінку її синя спідниця. Навіть туфлі на підборах теж сині — типова форма працівниці «Міжпросторового телепорту».

— Ласкаво просимо до «Міжпросторового телепорту». Проходьте до порталу, — як заведена, вона повторює цю фразу кожному пасажирові.

У мене виникає враження, ніби це якась лялька, що працює на магії. Надто вже штучно виглядає. Нарешті підходить моя черга, і я наближаюся до арки, центр якої затягнутий тремтячою плівкою. А от крізь плівку вже проглядається сонячний майданчик, блакитне небо та вишукана скляна будівля з величезним написом «Сонячна лагуна».

— Ласкаво просимо до «Міжпросторового телепорту», проходьте в портал, — ельфійка усміхається мені.

Ну от і все! Відпочинок, море. Ю-ху! Крокую всередину порталу. Входячи, вловлюю надзвичайне відчуття енергії, що пронизує мене, сповнює кожну клітинку. Вона проноситься тілом — і в крові розгоряється полум’я. В голові злегка паморочиться. На якусь мить крізь шкіру проступає сіра луска, але одразу ж зникає. Далі стрімко опиняюся по інший бік відносно порталу. Аж раптом із несподіванки втрачаю рівновагу й досить влучно падаю просто в обійми стюарда, що стоїть із іншого боку відносно арки. Стюард-ельф зі стандартною усмішкою турботливо підхоплює мене.

— Ласкаво просимо на Длон, пані, — тієї ж миті вітає він.

— Дякую, я тут трохи спіткнулася, — всміхаюся та поспіхом виплутуюся з його обіймів.

— Нічого страшного, — відповідає він і відпускає.

Я знову дивлюся на свою руку, але луски вже немає. Жену від себе зайві думки, втішаючись власними ж аргументами. Ну хіба мало що може примаритися при переході, коли тебе спершу магічно розбирають на атоми, а потім збирають?

Вийшовши за межі порталу, ми також проходимо перевірку, проте тут вона вже не така сувора. Ніхто не змушує нас знімати прикраси, складати окремо дрібні речі. А валізи доставлять безпосередньо до наших номерів, коли метрдотель видасть ключі. Отже, за десять хвилин ми з Еллен уже стоїмо біля головного корпусу готелю «Сонячна лагуна».

— Сфотографуй мене! — Еллен вструмляє свого постфона мені в руки, а сама скоренько біжить до гарної арки, обплетеної плющем.

Арку підсвічено, адже надворі вже вечір, а від неї до входу в готель постягається червона доріжка. Еллен розкидає руки, стає в привабливу позу й широко всміхається. Я клацаю затвором на постфоні, закарбовуючи образ щасливої подруги в зображенні. Сама ж не горю палким бажанням позувати для всіх тих традиційних пам’ятних кадрів. Взагалі недолюблюю цю справу. Ну хіба що, може, зовсім уже в крайніх випадках.

— Дарма ти не хочеш, — задоволена Еллен підходить до мене. — Могла б потім викласти в загальному доступі. А там, диви, ще й мужика б собі знайшла.