Глава 1

Гарячі чоловічі долоні гладять мою оголену шкіру. Сягають чутливих точок, ковзають по спині. Насолода хвилями розкочується всім тілом. Я вкриваюся мурашками. Відчуваю, як на талію лягає ще одна пара рук. Вони піднімаються вгору, проводять лінію до грудей… Їх двоє? Так, так навіть краще. Грубі пальці, змащені оливковою олією, окреслюють кожну рисочку, опуклість і западинку мого тіла. Я балдію, заплющуючи очі. Важко видихаю від кожного дотику, чутливо вловлюючи приємні поколювання. Кортить торкнутися таємничих незнайомців. Відчути під рукою міцні, тверді м’язи. Простягаю долоню. Один із чоловіків слухняно стає переді мною. Його силует темною плямою примарно мерехтить над моїми зімкнутими повіками. Ось так. От-от доторкнуся до його рельєфного торса, відчую, як обриси литих м’язів звиваються під моїми пальцями…

У ніс б’є різкий запах цибулі… Розплющую очі. Повертаюся до суворої реальності, де немає накачаних чоловіків, упираючись поглядом замість кубиків спортивного преса в круглий живіт, насилу затягнутий у картату жилетку, який виразно стирчить переді мною. Піднімаю голову й зустрічаюся з маленькими опухлими оченятами начальника. У них палає гнів. Ще б пак! Моя рука завмерла на непристойно близькій відстані від його паска.

Ух, щось я замріялася…

— Веріссо, ти знову спиш на роботі! — верещить він, і я мало не підстрибую разом зі стільцем.

Серце калатає в грудях, у крові розтікається вогняний жар, ладний ось-ось вирватися на волю. Мене взагалі краще не лякати, бо ще й спалю що-небудь випадково. Будь-яка сильна емоція здатна викликати виверження полум’я. Старанно вчуся таке контролювати, але ж казуси, наче на зло, можуть статися в найбільш недоречну мить.

— Я все зробила, — простягаю йому папери. — І ще у вас на столі лежать записи, які ми підготували для щомісячного звіту.

Щось відбивається у виразі його обличчя, але мені вже однаково. Останній робочий день — і все! Воля, відпустка, засмаглі мачо на пляжі та інші мрії самотньої жінки, вже такої стомленої від одноманітності й сірості буднів та офісної роботи! Але ще лише пару останніх хвилин чого б вже й не стерпіти цього самодура.

— Так, дійсно, — мимрить бос. — Гаразд, вільна.

— І вам гарних вихідних, — махаю йому ручкою.

Підсмикую спідницю-олівець і злегка задертий приталений піджачок.

— І щоби повернулася з відпустки вчасно! — вставляє начальник.

І все ж не такий уже він і поганий. Навіть вловила себе на відчутті вдячності до нього, коли дозволив піти у відпустку. Як не крути, а відпускати третього помічника заступника головного бухгалтера — це завжди досить небезпечно, а надто в розпал здачі квартальних звітів. Адже як знати, ще й вся робота раз – і заглохне.

— Інакше звільню, — додає бос наостанок.

Свої слова про добре начальство таки забираю назад. Змій ще той, хоч і вовк.

— Проте зачекай-но, — він ще не встигає дійти до дверей свого кабінету. — Ти ж на Длон збираєшся?

— Так, — досить киваю я.

Длон — справжній рай, де кожного обслуговують по-королівськи. Цей відпочинок того вартий! Я про нього мріяла понад рік. Відкладала гроші, сиділа на дієтах… Хоча останнє більше відноситься до того, що грошей не заробляла багато. Але все ж я здійснила свою мрію, і сьогодні вирушаю в справжню подорож за свій рахунок! Не йдеться про те, ніби раніше я їздила за чийсь ще. Просто навіть і висловити не можу своїх відчуттів, пережитих тої миті, коли усвідомила, що ось нарешті можу оплатити щось ще, крім оренди кімнатки на краю міста й продуктів на місяць.

— У шамана, — починає начальник і підходить ближче, — є така вулиця, Моредесей. Там мешкає бабця Устина. В неї сини займаються видобутком молюсків. Дуже смачних, пальчики оближеш. Купи мені пару кілограмів.

— Добре, — я всміхаюся.

— Тільки саме там і лише в Устини. В інших не бери, — продовжує свою настанову, а мене знов огортає запах цибулі, що витає навколо нього.

Я інстинктивно кривлюся. Але найгірше те, що начальник сідає на мій стіл. Проте я концентруюся на думці про те, що мене вже незабаром тут не буде протягом цілого тижня, тож це вже не так страшно. Авжеж для столу це не страшно взагалі, але от не для моїх нюхальних рецепторів.

— Я зрозуміла, — знову всміхаюся, подумки ще раз прокручуючи отримане доручення про придбання молюсків, аби не забути.

Начальник схиляється до мене. Я намагаюся дихати через раз.

— Скажеш їй, що для гостроти відчуттів, — дивиться пронизливим поглядом мені в очі.

— Для якої то ще гостроти? — уточнюю я, а він злегка мнеться.

— Для нас із дружиною, — дещо ніяково та дратівливо бубонить крізь зуби. — Сильний афродизіак ті молюски, ну що ти, як маленька!

— А-а, — із розумінням тягну я.

Попри те, що вовки досить велелюбні товариші, напевне, все ж таки навіть їм не встояти перед силою віку.

— Домовилися, — підморгую я.

Бос прямує до свого кабінету, доки я записую на постфон нагадування. Головне не забути. Ось привезу йому молюсків, а він мені на радощах і зарплатню підвищить.

Підривають із місця. Ну все. Робочий день завершився, час мерщій бігти до «Міжпросторового телепорту».