Коли мерці виходять з могил

Аліса поправила на плечі рюкзак та рішуче направилася до Андріївського узвозу. Від метро довелося довгенько йти, але так все одно було швидше, ніж їхати машиною в годину пік, та ще й у будній день. Втім, дівчина анітрохи не злилася через невчасний виклик, і просто насолоджувалася останніми теплими днями жовтня.

В цей день було на диво сонячно, неначе осінь змилостивилася та все ж вирішила потішити людей яскравим променями перед настанням насправді холодних днів. Подумавши трохи, охоронниця звернула до парку, де височіла статуя Петра Сагайдачного й пройшла під яскравими жовтими кронами дерев. Все ж приємно, коли осінь не лише похмура й сира, але й ось така - наповнена різнобарвним листям та теплом.

Аліса знала цей маршрут так добре, що навіть якби їй викололи очі, могла б без особливих зусиль пройти його. Лише ступивши крок на зміїсту стежину, викладену бруківкою, немов опинялася в іншому світі – автомобілів ставало менше, а з усіх усюд до неї зверталися продавці різного краму. Тут були й старовинні картини, і медалі, і навіть величезний бюст Вождя Пролетаріату. Все це можна було придбати за копійки, хоча для туристів, ясна річ, вартість зростала в кілька разів.

Як і всі, кому доводилося часто бувати на Подолі, охоронниця вже давненько перестала звертати увагу на тих, хто працював на узвозі. Втім, його містична атмосфера так само зачаровувала, як і у дитинстві.

Оминувши театр та кілька невеличких магазинів, Аліса наблизилася до металевої хвіртки. Такі зазвичай ставили мешканці, якщо не хотіли, що б їхній двір став осередком для численних компаній молоді напідпитку. Натиснувши на цифру 13 на домофоні, стала чекати на відповідь.

- На вас чекають? – трохи театрально запитав приємний жіночий голос.

- Відчиняй сова, ведмідь прийшов, - з посмішкою відповіла дівчина.

- А, це ти, - тон одразу ж змінився, і з потойбічного і загадкового став звичайним.

Охоронниця швидко піднялася на п’ятий поверх, де на неї вже чекали.

-Принесла чогось смачненького? Ти мені винна, якщо пам’ятаєш! Минулого разу цілу шоколадку влупила, навіть оком не кліпнувши! – на порозі стояла висока струнка шатенка в тюрбані та яскравих лахах, чимось схожих на балахон та шаровари. У цьому вбранні Надя схожа була на жар-птицю із казки, або жіночку, яка ну дуже не хоче визнавати свій вік. У модних дизайнерів стався б серцевий напад, якби вони побачили схожі речі навіть на манекені, але відома знахарка могла дозволити собі не зважати на такі дрібниці й дотримуватися власного стилю в усьому.

- Годі нити – тобі взагалі солодкого багато не можна – ти від нього скаженієш, - попри власні слова, дівчина вже дістала плитку шоколаду з кишені та кинула нею в подругу. Та майстерно схопила її й миттєво відкрила.

- Ну то й що, - простогнала від задоволення, прикривши очі та вгризаючись у смаколик.

- Тітка в себе?

- Ага, на тебе чекає, - кивнула, навіть не обертаючись.

Аліса відчула, що тепер їй саме час йти – подруга вже встигла поринути у вирій насолоди від поглинання шоколаду.

У будь-кого іншого виникло б чимало питань у той самий момент, коли б він опинився у квартирі №13. Але Аліса звикла не дивуватися нічому з того, що відбувалося навколо неї. Наприклад, вона б ніколи не змогла сказати, скільки Надійці років – вона була такою з того самого моменту, як дівчина вперше побачила її. А це, на хвилиночку, було понад 20 років тому! Вже кілька століть їхній Ковен користувався міською легендою про найкращу відьму та знахарку Києва, котра могла врятувати шлюб, наслати порчу на зрадницю чи зрадника, та допомогти зняти вінець безшлюбності. Час від часу звісно ж доводилося змінювати імена – Анжела ставала Боженою, замість Божени з’являлася Мирослава, а згодом настав час і Надії. Втім, віщунка, цілителька, відьма та екстрасенс найвищого рівня лишалася та сама. Звісно ж, жодних магічних здібностей вона не мала, а от психологом та оратором була відмінним, то ж могла будь-кого запевнити у тому, що проблему вирішено.

Напевно, навіть Матінка не знала точно, скільки років Надійці. Дівчина була скорбною душею, котра змогла отримати фізичну оболонку. Ковен дарував їй можливість насолоджуватися життям живих, а вона натомість була відмінним прикриттям. Знахарка була широко відома у вузьких колах, то ж до неї їхали з усіх куточків не лише столиці, а й усієї України. Серед різноманітної публіки частенько могли з’явитися й ті, хто прагнув потрапити до квартири №13 не заради її допомоги, а заради значно важливіших справ.

На перший погляд, можна було подумати, що у помешканні лише 3 кімнати. Одна з них слугувала кабінетом для приймання людей, інша – зоною очікування, а третя ж була оселею власниці. Якби будь-який смертний відкрив двері останньої кімнати, то побачив би там широке двоспальне ліжко, письмовий стіл, шафу для речей та кілька полиць з книжками з езотерики. Для Аліси ж двері вели у резиденцію ковена – місце, де потойбічні сили зустрічалися з нашим світом, а магія була такою ж природною, як і можливість дихати.

За допомогою п’ятого виміру відьми змогли зробити так, що замість невеличкої кімнатки за дверима був величезний лабіринт коридорів, кабінетів та навіть лабораторій. Все це займало не одну сотню квадратних метрів, і навіть не один поверх.

Зупинившись перед масивними дверима з темного дуба, Аліса постукала й майже одразу отримала дозвіл увійти. За столом сиділа жіночка років тридцяти з темним, немов гарячий шоколад, волоссям. Все кричало про те, що з нею не варто жартувати - пасма були зібрані у тугий пучок на потилиці, класичний костюм ідеально сидів на фігурі, і навіть обтисла спідниця не виглядала вульгарно. Карі очі уважно глянули на гостю, а рука зависла над блокнотом, так і не зробивши потрібні нотатки.