П’ята глава. Неочікуваний поворот

Був то час, про який тепер хіба що сиві старці можуть розповісти, коли земля Ханаанська своєю плавневою вологістю, очеретами та густими туманами геть скидалася на прадавні витоки Йордану. На самому краю цієї благодаті розкинувся табір старого патріарха Якова — чоловіка настільки заможного й поважного, що на його пасовищах вибрикувало стільки круторогих баранів, скільки зерен граната збирають у часи свята перших плодів. Сам старий, із довгою сивою бородою, що спускалася на груди, цілими днями сидів біля входу до свого намету, вдихаючи дим жертовної мирри і спокійно споглядаючи свої отари. Він згадував молодість, далеку кочівлю до Межиріччя та хитрі суперечки з тестем Лаваном, лукавим арамеєм тих країв, який колись примудрився підсунути йому на весіллі замість красуні-молодшої дочки Рахілі старшу Лію. Господь нагородив Якова синами, які ходили між наметами, міцні, наче ліванські кедри: старший Рувим мав таку силу, що міг голими руками приборкати дикого бика, Симеон та Левій вічно носили за шкіряними поясами гострі бронзові кинджали й пахли овечим молоком, мигдалевою олією та прісними коржами, а інші брати були такою запальною та бунтівною громадою, з якою старому щодня доводилося тримати вухо гостро, аби вони не накликали гнів сусідніх племен та не втратили Боже благословення.

Серед цього густого й колючого чортополоху росла одна тендітна рожа — найменший син Йосип, який удався настільки дивним, що жінки-повитухи під час його народження тільки перешіптувалися й пророкували йому незвичайне майбутнє. Хлопець мав біле обличчя, волошкові очі глибоких вирів і розум настільки тонкий, що батько після кожної розмови з ним дивувався, бо в його голові гніздилася мудрість самого неба. Старий батько в синові душі не чув, убачаючи в ньому продовження своєї втраченої дружини Рахілі, чиї коси пахли польовою м’ятою, тому завжди саджав хлопця поруч із собою на почесному місці й віддавав найкращі шматки печеного м'яса, викликаючи в старших братів таку люту заздрість, що вони аж чорніли біля кошари й шептали про глибокий степ, де несподівана біда чи отруйна гадюка можуть швидко вкоротити віку будь-кому батьківському мазунчику.

Остаточний розкол у ханаанських пасовищах стався після осіннього ярмарку, звідки Яків привіз Йосипові небачений дарунок — свитку з дивовижного перського шовку, яка цвіла й мінилася на сонці смугами багряними, зеленої болотяної ряски, щирого золота та чистої степової блакиті. Коли хлопець проходив табором у цьому вбранні, що виблискувало срібними бляшками замість ґудзиків, тутешні дівчата від захвату впускали глеки з водою, а брати зеленіли від люті, наче недостиглі кавуни, остаточно переконавшись, що старий патріарх надумав зробити цього шовкового франта єдиним спадкоємцем усього майна. З того дня заздрість оселилася в таборі, мов лиха відьма, що сідає щоночі на намет і сипле в казан попіл, а старші сини зовсім перестали розмовляти з меншим, лише відверталися при його появі.

Крапку в їхньому терпінні поставили дивні сни Йосипа, якими він мав необережність поділитися з родиною під час ранкової трапези біля казана з юшкою. Хлопець із дитячим захопленням розповів, як уночі йому привиділися жнива, де його особистий сніп раптом став посеред стерні рівно, наче володар перед військом, а одинадцять братських снопів обступили його й почали кланятися до самої землі. Наступної ж ночі малому приснилося ще більше диво, ніби саме сонце, місяць та одинадцять яскравих зірок спустилися з неба прямо в куряву пагорба й уклонилися йому в ноги. Від таких пророцтв навіть старий Яків випустив ложку з рота й суворо порадив синові вмитися холодною криничною водою, бо його видіння вже явно тхнули зарозумілістю, а в серцях старших братів ці слова спалахнули, як іскри в сухій соломі, змусивши їх задуматися про те, що будь-які сни дуже легко обриваються, якщо самого сновидця вчасно прибрати з цього земного світу.

Минуло відтоді кілька тижнів, а спека в ханаанських степах піднялася така, що трава пожовтіла й почала тріщати під ногами, мов сухе бадилля, а повітря над пагорбами дрижало й переливалося, наче гаряча страва в печі доброго господаря. Отари Якова з’їли всю пашу навколо табору, і старшим братам довелося гнати тисячні отари далеко на південь, аж під самі байраки та чужі урочища, де ще трималися зелена соковита папороть і кринична прохолода. Дні бігли за днями, від хлопців не було жодної звістки, і серце старого патріарха почало стискатися від недобрих передчуттів, бо в тих диких краях часто гуляли лихі люди, бродячі розбійники та харцизяки, готові за один добрий кухоль напою перерізати горлянку цілому таборові. Не витримавши нічного клопоту, Яків покликав свого улюбленця Йосипа, наказав йому скинути домашні постоли, одягти ту саму знамениту свитку, що сіяла на сонці золотом, і рушати в степ — розшукати братів, дізнатися про їхнє здоров’я та привезти батькові добру вісточку.

Хлопець довго не збирався: перекинув через плече шкіряну калитку з сухарями, підперезався поясом і пішов у безкрає море ковили, де сонце смалило так, що біле обличчя його швидко взялося золотистою засмагою, а срібні бляшки на свитці дзвеніли при кожному кроці, відганяючи степових гадюк та переляканих ховрахів. Довго блукав Йосип випаленими ярами, ледве не збився з дороги коло старого давнього цвинтаря, де за переказами ночами блукали душі померлих, аж поки якийсь стрічний мандрівник-косар не підказав йому, що бачив величезні отари біля Дотанських озер, де трава ще стояла людині по пояс. Брати якраз сиділи під високою розритою могилою, варили у величезному мідному казані затірку з салом та пили з баклаги старий міцний напій, коли похмурий Левій першим приставив долоню до очей і вгледів на самому обрії дивне мерехтіння, що переливалося всіма барвами веселки.

Пекельна іскра заздрощів, яка давно тліла в братерських душах, у ту ж мить спалахнула з новою, страшною силою, щойно вони впізнали в тому барвистому видовищі свого найменшого брата, який ішов до них ходою майбутнього володаря. Усі як один схопилися на ноги, ложки повипадали в суху траву, а пальці мимоволі лягли на руків’я довгих ножів, бо лихий уже сидів у кожного на плечі й шептав на вухо, що ось іде той самий сновидець, чиї снопи вимагали поклонів, і що зараз найкраща година, аби пустити його кров у гарячу степову землю, а батькові збрехати, ніби хлопця розірвав дикий вовк. Тільки найстарший Рувим, хоч і був чоловіком грубим та скорим на розправу, злякався страшного гріха і став відраджувати товариство від душогубства, запропонувавши натомість хитріший план: скинути малого в порожній, висохлий колодязь, що чорнів неподалік під старою дикою грушею. Той колодязь мав недобру славу серед людей, бо вода в нім давно пропала через лихі закляття, а на дні, казали, гніздилися лише нічні сичі та дрібні гадюки, тож Рувим таємно сподівався повернутися вночі, коли всі заснуть від хмільного, витягти хлопця й тихо відправити назад до батьківського дому.