Олександр Миколайович Іванишен

У мене немає жодного сумніву в тому, що я народився. Процес цей відбувся тринадцятого липня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року в славному місті Кам'янці-Подільському, що на Хмельниччині. Подія ця, як стверджували очевидці, не викликала особливого ажіотажу на міжнародній авансцені, проте в родині Миколи та Ніни Іванишених шуму було чимало. Адже світ тоді ще не знав, що цей загорнутий у пелюшки крикун згодом гордо іменуватиметься Олександром Миколайовичем Іванишеним (для близьких просто Саня) і що він прийшов у цей світ не просто так, а з серйозним наміром зафіксувати хід світової історії. Та й скажіть на милість, хіба могло таке неподобство, як моя поява на світ, відбутися десь інде? Сама географія та товстелезні шари тутешнього чорнозему впереміш із сивою давниною буквально кричали: «Тут! Тільки тут!» Ну бо поміркуйте самі: у місті, де куди не плюнь — обов'язково влучиш або в тисячолітню каменюку, або в глибоку наукову таємницю, людина що не любить історію народитися тут просто не мала права. Тут з пелюшок логічно з'явитися на світ або прискіпливому археологу з пензликом у зубах, або поважному історику в окулярах, ну або, на крайній випадок, автору, який замахнеться описати всі грандіозні історичні події від самого створення світу і не злякається обсягу. Кам'янець-Подільський — це вам не якась там урбаністична вигадка двадцятого століття з бетону й асфальту. Це місто-музей, де навіть звичайні домашні кури гребуться на подвір'ях з таким виглядом, наче ось-ось відкопають принаймні римську монету чи уламки давньоєгипетської амфори. А фортеці тутешні? О, це окрема пісня! Стоять вони віками, горді, кам'яні, обвітрені всіма можливими протягами історії. Дивишся на ті могутні вежі та стіни й одразу розумієш: вони бачили стільки подій, що якби могли заговорити, то професори академічних наук швиденько б пішли на пенсію перекваліфіковуватися в бджолярі. Самі стіни Старого замку настільки просякнуті духом минувшини, що навіть місцеві горобці цвірінькають виключно про геополітичні розклади античності та походи великих імператорів. У такому оточенні просто неможливо було вирости й не закохатися в історію, яка тут буквально виглядає з-за кожного рогу і підмигує тобі крізь вікові бійниці. Умови для мого розвитку були напрочуд сприятливими. По-перше, мама працювала медсестрою у кабінеті щеплень дитячої поліклініки. Самі розумієте, що це означало для моєї ранньої симулятивної кар’єри: повний і нищівний крах. Будь-яка моя геніальна спроба зобразити смертельну застуду, кашель невідомого походження чи раптову слабкість у колінах задля законного прогулу дитячого садка номер двадцять один (куди мене справно й безжально волочили з тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого по тисяча дев’ятсот дев’яносто третій рік) завершувалася миттєвим професійним оглядом. Мама, навіть не вмикаючи світла, на око визначала симуляцію за три секунди, після чого проводила тотальну дезінфекцію моєї хитрої фізіономії та призначала профілактичне мазання зеленкою всіх підозрілих місць. Мій супротив державній системі дошкільної освіти був відчайдушним, але тактично програшним. Коли мене, загорнутого в три шарфи, бадьоро транспортували в бік вищезгаданого садка, я застосовував останній аргумент: просто на ходу щосили крутив мамину голову в протилежний бік. Туди, де гордо височіла наша рідна п'ятиповерхівка на вулиці Пушкінській, сорок, квартира тридцять два. Я наївно вважав, що якщо мені вдасться розвернути мамин погляд на сто вісімдесят градусів у бік рідних вікон, то тоді весь наш маршрут автоматично піде в зворотному напрямку. Проте маму, яка щодня мала справу з десятками кричущих малюків у кабінеті щеплень, такою примітивною маніпуляцією з пантелику збити було неможливо. Голова її тримала курс надійно і незворотно, і я, як той полонений римський легіонер, засуджений до дитсадкової манки з комочками, продовжував свій шлях назустріч долі. Проте, попри всю суворість моєї дитсадкової епопеї, були в ній і моменти абсолютної слави, хоча мажором я ніколи не був. Справа в тім, що мій тато вже тоді почав їздити по заробітках і привозив мені звідти дефіцитні закордонні скарби. Багато хто на той час уже потроху обзаводився заморським одягом, тож джинсами в групі дитячого садка номер двадцяти один здивувати було важко, але мої — перші власні — гріли душу неймовірно. Особливо в комплекті з крутим угорським светром. Правда, закордонний гардероб мав один суттєвий тактичний мінус — самотужки розплутати всі ці модні ґудзики, тугі змійки та імпортні застібки перед «тихою годиною» було завданням підвищеної складності. А оскільки в дитинстві я був іще тією незграбою — руки геть не слухалися тих мудрованих ґудзиків, — мені терміново потрібна була допомога залу. Статус незграбного модника зобов'язував знаходити вихід, тому, коли виховательки оголошували відбій, навколо моєї персони миттєво утворювався рятувальний консиліум із дівчат-одногрупниць. Поки інші хлопці бадьоро боролися зі своїми колготками, мене — під моїм мовчазним і вдячним наглядом — шляхетно роздягали дами. Мені цей ритуал уже тоді неабияк подобався: я стояв безпорадний, але дуже задоволений життям, поки дівчата дружно розплутували мого угорського светра та стягували джинси. Саме в ті хвилини я остаточно зрозумів, що бути трішки незграбним — це іноді дуже навіть вигідна життєва стратегія. Взагалі, якщо чесно, цей дитсадковий санаторій з його суворим режимом та дівчачим консиліумом я з великим задоволенням міняв на значно вигідніші умови. Благо, альтернатива була зовсім поруч — у тій же самій нашій п'ятиповерхівці на колишній Пушкінській, тільки через під'їзд, у шістдесят восьмій квартирі. Там тримали стратегічну оборону мої улюблені дідусь Зіновій та бабуся Валя. Це була моя особиста демілітаризована зона, де замість манки з комочками панувала абсолютна анархія любові та безлімітний доступ до кондитерських шедеврів. Дідусь мій був людиною унікального гарту і святої душі. Він пройшов усю Другу світову війну, причому не абиде, а в інженерних військах, де дослужився до звання капітана. Самі розумієте, людина, яка на «ти» з мінними полями, понтонними переправами та військовою логістикою, мала б мати характер як кремінь. Але ні! За все своє довге й непросте життя дідусь Зіновій ні з ким навіть жодного разу не посварився. Добра, порядна, неймовірно лагідна людина — справжній чоловік спокою. Після війни він продовжував будувати й ремонтувати дороги, працюючи дорожнім майстром у Чемеровецькому районі, в селі Зарічанка, а згодом передавав свій безцінний досвід молоді — працював майстром у Вищому професійному училищі номер шість (тодішньому нашому шостому ПТУ, де вчили на совість). Дідусь знав усе про дороги й будівництво, але головне — він знав, як прокласти найкоротший шлях до серця свого онука. А от бабуся була головним головнокомандувачем нашого сімейного тилу. Характер вона мала бойовий і з моїм батьком цілком могла зчинити тактичну словесну перепалку з розбором польотів. Але щодо мене та дідуся — тут вмикався режим максимального обожнювання. Вона нас обох просто на руках носила! Кулінарна магія бабусі могла б змусити капітулювати будь-яку армію світу. Щоб я без зайвих капризів з'їв тарілку борщу, вона виставляла таку важку артилерію з десертів, що встояти було неможливо. Щойно дно тарілки показувалося з-під борщу, на столі миттєво з'являлися або фантастичні найніжніші млинці з домашнім сиром, — або ароматні прянички, або легендарні горішки зі згущеним молоком, від одного вигляду яких у мене починалося рясне слиновиділення. Тож не дивно, що за такої розкішної альтернативи я проводив із дідусем та бабусею значно більше часу, ніж у казенних стінах дитячого садка номер двадцять один. Поки інші діти вивчали віршики під наглядом суворих виховательок, я в шістдесят восьмій квартирі проходив прискорений курс стратегічного поїдання млинців під люблячим наглядом дідуся і в абсолютній бабусиній турботі. І це, я вам скажу, була найкраща історична академія мого дитинства! Проте, якщо з одного боку барикад у Кам'янці мене пестили млинцями та горішками, то з іншого — на справжньому сільському просторі — мій подільський характер мав загартовуватися у маминих батьків. Щоправда, у селі Коритна Ярмолинецького району у дідуся Івана та бабусі Маші в дитинстві я бував зовсім мало. Але ті лічені моменти залишилися в пам'яті назавжди, а один зимовий епізод взагалі став легендарною полярною подорожжю. Баба Маша навіть згадувала, як якось узимку мама поїхала у Хмельницький на переатестацію і залишила мене у них. Сказати, що я сумував — це нічого не сказати. Я так плакав і влаштував таку грандіозну виставу, що моя люба баба Маша, попри всю свою життєву строгість, просто не витримала цієї дитячої туги. Оцінивши масштаби моєї печалі, вона рішуче взяла санчата й сказала: «Ну все, сідай, повезу тебе до Кам'янця!» Я, щасливий, сів на санчата, і ми вирушили в путь. Але не встигли ми проїхати й половини вулиці Ватутіна, як на одному з пагорбів я не втримався і випав прямо в кучугуру. Поки баба Маша бадьоро крокувала вперед, я виліз із замету і щосили крикнув їй услід: «Стій, бабцю! Пішли краще назад до хати спати!» На цьому мій великий сніжний транзит і закінчився. А взагалі, попри те, що бачилися ми рідко, мої сільські дідусь та бабуся були людьми дивовижного гарту. Дід Іван мав неймовірно складну долю: ще зовсім підлітком, у п'ятнадцять років, він потрапив у полон до німців, а потім пройшов і крізь радянські табори. Але, попри всі ці жорнова життя, з яких він зрештою успішно викарабкався, дідусь Іван зумів зберегти дивовижну душевну чистоту — попри важке життя, він залишався дуже доброю, лагідною та справедливою людиною. Баба Маша теж пройшла через не легке життя — пережила страшний голод і не раз розповідала, як їм із братом та сестрами доводилося не їсти тижнями. Цей досвід виховав у ній титанічну працездатність. Вона все життя важко працювала на полі й примудрялася закидати на машини такі здоровенні мішки, що кремезні вантажники тільки дивувалися. Вона хоч і здавалася зовні суворою, обвітреною роботою жінкою, якій ніколи було розводити зайві ніжності — вкусить напівгниле яблуко і знову до важкої праці, — але в душі була неймовірно теплою. Понад усе вона хотіла, щоб у всіх її близьких усе було добре, абсолютно не думаючи про себе. І хоч часу в Коритні я провів небагато, цей короткий, але яскравий сільський гарт назавжди вкарбував у мій характер розуміння того, що таке справжня сила, незламність і вміння вчасно розвернути санчата в бік теплої хати. Але справжнім епіцентром моїх дитячих геополітичних відкриттів і абсолютної свободи була наша сімейна дача в селі Зарічанка, що в Чемеровецькому районі. Це унікальне подільське поселення, затишно розташоване на берегах звивистої річки Жванчик посеред мальовничих Подільських Товтр, мало багату історію — колись воно навіть вважалося цілим містечком під назвою Лянцкорунь. Саме туди щоліта висаджувався наш сімейний десант: дідусь Зіновій, бабуся Валя і я. Жили ми там на вулиці з вкрай промовистою та колоритною назвою — Хитрівка. І хитрували ми з місцевими однолітками на повну потужність, адже наша вулиця межувала з дуже старим, порослим сивим мохом козацьким кладовищем. Для компанії хлопчаків таке сусідство було межею всіх мрій і найкращим місцем для розваг на світі. Старовинні кам'яні хрести, таємничі написи й дух минувшини миттєво перетворили нас на професійних шукачів скарбів. Ми вечорами малювали секретні карти, де жирними хрестиками позначали місця, де гетьмани точно закопали якщо не бочку золота, то бодай шаблю. Скарбів ми тоді, звісно, не відкопали, але саме там, на Хитрівці, під шепіт трав біля козацьких могил, у мені й зародилася та сама велика, невиліковна любов до науки історії. Взагалі, Зарічанка в ті часи була не просто селом, а справжньою автономною республікою успішного маркетингу та комерції — це було суто торгове село, де всі так жили. Людина, яка ходила суто на звичайну державну роботу й не мала жодного «лівака» чи додаткового приробітку, в очах громади вважалася, м'яко кажучи, непрактичною. А все тому, що саме в Зарічанці гримів на всю область знаменитий Свинячий ярмарок — найбільший по всій області. У базарні дні тут вирував справжній людський океан: вози, машини, покупці й перекупники з'їжджалися з усіх усюд, навіть із сусідньої Тернопільщини. Навколо стояв такий неймовірно гамір, іржання, кудахкання і крики, що закладало вуха. Продавали там абсолютно все, що тільки здатна вродити подільська земля чи завезти хитра купецька рука. Посеред цього торгового хаосу та розкоші мої батьки активно продавали косметику. Втім, підприємницький дух не оминув і підростаюче покоління: на тому ж ярмарку навіть ми, малі діти, щосили крутили свій мікробізнес — жваво торгували жуйками, цукерками та всяким корисним дріб'язком, заробляючи перші особисті капітали. А коли дорослі відволікалися від справ, ми окупували палатки з їжею, де готували просто божественні речі. Саме там ми з однолітками їли найсмачніший шашлик у світі — гарячий, соковитий, із розкішним димком. Я можу абсолютно впевнено сказати, що більше ніколи в житті я не їв нічого настільки ж смачного. Оскільки крутилися геть усі, то й загального дефіциту продуктів ніхто не відчував. У нашій хаті холодильник завжди тріщав по швах: ніколи не переводилася домашня ковбаса, ароматне копчене сало, а стратегічні запаси цукерок і кольорової солодкої води забезпечували мені безтурботне й сите дитинство. Мабуть, саме цей солодкий ситий тил і загальна атмосфера стартапів штовхали мене на великі подвиги, які інколи виходили далеко за межі Хитрівки. Ніколи не забуду випадок, коли я, проявивши неабиякі лідерські та суто сусанінські якості, зібрав усю вулицю зарічанських дітлахів на серйозне спецзавдання. План був надійний, як швейцарський годинник: вийти зранку із Зарічанки та пішки дійти до Кам’янця-Подільського. А все тому, що головним козирем і володарем омріяного дефіцитного чуда — власного відеомагнітофона — був саме я! Я розписав пацанам усю розкіш нашого улюбленого мультика «Ну, постривай!», касета з яким чекала на нас удома, і наш авангард рушив у дорогу. Нас не злякала ні відстань, ні подільське сонце. Торгова жилка в наших жилах текла настільки потужно, що навіть цей марш-кидок ми перетворили на бізнес-проект: і коли йшли туди, і коли поверталися назад, ми без упину збирали вздовж дороги всі знайдені гайки, болти та інше залізяччя, щоб потім масово здати це добро на металобрухт і заробити живі кошти. На такому чистому купецькому ентузіазмі під курявою подільських доріг ми відмахали добру половину шляху — якихось п’ятнадцять кілометрів! Назад у село ми, звісно, припленталися вже пізно ввечері, так і не дійшовши до касети, зате з повними кишенями стратегічного металобрухту. Виявилося, що поки ми штурмували кілометри, всі батьки, дідусі та бабусі на межі інфаркту шукали нас по всьому селу та прилеглих полях. Карати мене за таку масштабну спецоперацію не карали, але сварилися сильно — вислухав я тоді на кілька років наперед. Взагалі, дідусь Зіновій виховував мене іншими методами — інтелектуальними. Він так сильно хотів навчити мене читати і так активно залучав мене до прекрасного, що дошкільна підготовка перетворилася на справжній тріумф моєї пам'яті. Завдяки дідусевим старанням і моїй впертості, я ще задовго до першого класу вивчив увесь буквар... напам'ять! Я просто знав кожну сторінку від палітурки до палітурки, безпомилково цитуючи, де яка літера і який малюнок зображений. Проте, як саме цей феноменальний лінгвістичний фокус і моя «суперсила» вилізли мені боком у перші ж дні справжньої школи — о, це окрема комедія, і я обов'язково розкажу вам цю історію трішки пізніше. Писати я, до речі, навчився далеко не одразу — ця витончена наука пручалася моєму подільському натиску до останнього. Надворі стояв доленосний тисяча дев’ятсот дев’яносто третій рік, і якраз підійшла пора йти до першого класу загальноосвітньої школи номер п’ятнадцять у Кам'янці-Подільському, про яку в народі тоді з повагою жартували, що вона має чіткий кримінальний напрямок. І от якраз на тлі цього суворого шкільного старту в моєму житті відбулася подія планетарного масштабу. З великого торгового дня на Зарічанському ярмарку батько привіз додому справжній скарб — дефіцитну аудіокасету, на якій був записаний перший альбом львів'янина Гарика Кричевського. Це була музика що зачепила з першої ноти. Хрипкий харизматичний вокал і життєві сюжети настільки глибоко запали мені в душу, що Кричевський офіційно став моїм головним музичним супутником на все життя. Спочатку я з великим захопленням вишукував і купував кожну його нову касету, потім перейшов на компакт-диски, а тепер, уже в дорослому віці, все одно з нетерпінням чекаю виходу кожної нової пісні. Але якщо в музичних трендах я розбирався бездоганно, то з освітою намітився грандіозний шухер. Мій геніальний трюк, підготовлений дідусем Зиновієм, працював бездоганно майже цілий рік. Оскільки я знав увесь буквар напам'ять, на уроках читання я виступав як справжній професор: впевнено водив пальцем по сторінці й без запинки декламував текст, який насправді просто діставав із голови. Вчителі були в захваті, і в табелі навпроти читання у мене залізобетонно красувалася горда п'ятірка. Катастрофа підкралася непомітно наприкінці першого класу, коли вчителька вирішила провести підсумкову перевірку техніки читання і підсунула мені абсолютно іншу, незнайому книжку. І от тут завіса опустилася: виявилося, що самостійно складати літери в слова я не вмів узагалі! Сказати, що це був конфуз — нічого не сказати. Мене ледь не залишили на другий рік для повторення матеріалу. Ситуацію врятувала мама, яка пішла на складні дипломатичні переговори й буквально випросила у вчительки доленосний аванс — перевести мене до другого класу під чесне слово, що влітку я ліквідую цю ситуацію. У результаті моє літо між першим і другим класом пройшло в режимі суворої інтелектуальної каторги. Про канікули на дачі в Зарічанці довелося забути — замість шашликів на ярмарку я без упину вчився читати. Штурм літератури відбувався скрізь: спочатку вдома, а потім — під маминим контролем прямо на її роботі, у щеплювальному кабінеті дитячої поліклініки. Атмосфера медичного кабінету з медикаментами та шприцами неабияк стимулювала мій мозок. І результати цієї літньої виправної програми перевершили всі сподівання. Коли першого вересня другого класу вчителька знову викликала мене до дошки, очікуючи почути звичне дитяче непевне читання, її здивуванню просто не було меж. Я взяв книгу і почав читати взагалі без найменшого напруження, чітко, швидко й виразно — як доросла людина. Вона ж, бідна, навіть не здогадувалася, які титанічні зрушення відбулися в моїй голові за три місяці, і що я за це літо з переляку примудрився перечитати всього Миколу Гоголя та Миколу Карамзіна! Щоправда, треба чесно зізнатися: спочатку я це читання люто ненавидів, вважаючи його особистим покаранням. Проте після зустрічі з класиками сталося щось неймовірне — література перетворилася на справжню пристрасть. Процес настільки захопив мене, що з того часу відтягнути Саню від книжки було вже неможливо, і жодна сила у світі не могла змусити мене просто покласти її на стіл і піти займатися чимось іншим. Школа, правда, одразу прозоро натякнула, що великого академіка зі світовим ім'ям та купою дипломів з мене навряд чи вийде. Хоча окремі предмети я просто обожнював. Наприклад, в історію я закохався по самі вуха буквально з першого ж уроку. Тільки-но вчитель починав захопливо розповідати про величні єгипетські піраміди, якісь загадкові прадавні держави чи, особливо, про зародження Київської Русі — у мене аж дух перехоплювало від захвату, а уява миттєво малювала грандіозні батальні сцени. Але на одній історії світ клином не зійшовся, бо в шкільному розкладі існували ще й математика з фізикою. От точні науки я люто не любив, бо натомість обожнював фантазувати й літати у хмарах. З точними розрахунками та формулами ми з перших днів жили в абсолютно паралельних всесвітах, які ніде й ніколи не перетиналися. Через такий тотальний математичний ігнор у школі я впевнено й гордо тримав масть класичного, залізобетонного трієчника. Та й колектив у нашому класі підібрався ще той — нудьгувати не доводилося нікому, а деякі перли моїх однокласників гідні окремої сторінки в літописі. Досі пам'ятаю одну просто монументальну історію на уроці мови. Вчителька довгенько й нудно чіплялася до класу з фундаментальним питанням: «Що таке прикметник?» На задній парті один геній думки з настирливістю пораненого партизана без упину тягнув руку вгору. Вчителька довго й підозріло мовчала, намагаючись його ігнорувати, але зрештою здалася, викликала його й раптом поставила зовсім інше питання: «Ну добре, а що тоді таке прикметниковий зворот?» Пацан, взагалі не збентежившись від такого якого розвороту подій, набрав повні легені повітря і з виразом глибокого знання матеріалу видав на весь клас свій варіант відповіді: «Срав мамі, що здибалися!» Клас ліг на місці, вчителька оніміла, а цей філологічний шедевр назавжди увійшов у золотий фонд наших шкільних спогадів. У тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятому році наше сімейне «колесо історії» зробило різкий, несподіваний і доленосний політ у бік сільського життя. Ініціатором цього глобального переселення народів виступив мій батько, який за допомогою переконання та батьківського авторитету постановив: міняємо міську цивілізацію на сільські простори. Об'єктом нашої родинної експансії став великий, міцний і просторий будинок під номером одинадцять на вулиці з вкрай апетитною та комічною назвою Капустянській, що в селі Голосків Кам'янець-Подільського району. Зараз, через роки, я це місце просто обожнюю всім серцем — тут навколо розкинулися неймовірні краєвиди, густі ліси, розкішні великі пагорби та хребти подільських Товтр, мальовнича річка Смотрич, і все це стратегічне природне багатство — всього за якихось п’ять кілометрів від рідного Кам’янця-Подільського. Проте, щоб придбати цей просторий дім на Капустянській, родині довелося розгорнути масштабну фінансово-житлову спецоперацію. На вівтар нашого нового сільського побуту було покладено дідусеву шістдесят восьму квартиру, нашу легендарну дачу в Зарічанці та здоровенний добротний гараж у місті. Усе це майно просто продали, а дідусь Зіновій та бабуся Валя переїхали жити у нашу звільнену тридцять другу квартиру через під'їзд. Сам же я, як корінний урбаніст, спочатку міняти прописку не планував і мав слухняно навчатися у своїй рідній школі номер п’ятнадцять. Але свобода від батьківського ока подіяла на мене занадто розслаблююче. Замість того, щоб гризти граніт науки на уроках, я відкрив для себе значно цікавіший напрямок — тотальний і безкомпромісний прогул. Замість нудних кабінетів ми з пацанами організували свій таємний синдикат і цілими днями тусувалися в підвалі. Причому жодного соціального дна там не було — компанія підібралася з виключно заможних сімей, просто тоді панувала така підліткова мода: сховатися від батьків у напівтемряві, обговорювати великі плани й забивати на домашні завдання. Закінчилася ця підвальна романтика закономірним академічним апокаліпсисом — я з тріском завалив абсолютно всі іспити. Щоправда, проявивши залишки подільської хитрості, на перездачах я якось викрутився і борги здав, але батьківський вердикт був суворим і оскарженню не підлягав: негайна депортація з міста з подальшим переведенням у Голосківську загальноосвітню школу. І отут доля вирішила тонко з мене постібатися. Очікуючи суворого сільського заслання, я раптом виявив, що будівля Голосківської загальноосвітньої школи — це не просто якась там рядова сільська одноповерхівка, а справжнісінький, величний триповерховий панський маєток із бальною залою та дубовими дверима, зведений ще у тисяча вісімсот сімдесят другому році! Як виявилося, ця розкішна історична пам'ятка належала дійсному статському радникові Миколі Володимировичу Римському-Корсакову. Тут треба зробити важливу історичну ремарку, щоб закрити всі питання: він не був самим тим відомим композитором, а доводився йому родичем. Проте в наших краях Микола Володимирович гримів як видатний діяч, меценат і один із засновників Подільського історико-статистичного комітету. Землі ці він успадкував від графа Аркадія Моркова і вирішив збудувати на найвищому пагорбі села такий палац, щоб усім навколо заздрісно стало. Серед місцевих старожилів досі ходить легенда, що прототипом фасаду цього маєтку стала не більше не менше — ціла стіна Зимового палацу в Петербурзі! За таку зухвалість і архітектурний плагіат господар палацу нібито отримав від царя унікальне покарання: відплачувати щорічними поклонами государю, причому йти на звіт до столиці Римський-Корсаков мав пішки і виключно в залізних чоботях. Не знаю, скільки пар залізного взуття він стер по дорозі, але палац вийшов монументальним: три поверхи (хоча перший наполовину схований у землі під каземати), величні крила, що розходилися від центральної двоповерхової бальної зали, де колись під звуки вальсу кружляло подільське панство. Навколо палацу розбили чудовий заповідний парк із кам'яними левами біля входу та таємничою каплицею на околиці. Але найкрутіший поворот цієї історії стався після революції, коли у панські покої замість буржуазії рішуче зайшла народна освіта. Маєток віддали під школу, і в цих графських декораціях почали виховуватися майбутні будівничі світлого майбутнього. Мало хто знає, але влітку тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року в нашій школі призначили вчителювати не абикого, а самого Микиту Павловича Годованця — знаменитого українського поета-байкаря! Уявляю, як він, сидячи під старовинними дубами панського парку і писав свої сатиричні шедеври про вовків, ослів та інших персонажів, які дуже нагадували тодішнє керівництво. По суті, дух гумору, сатири та класичного художнього слова прописався в стінах цієї школи за вісімдесят років до мого туди переведення. Тож мій підвальний міський синдикат закрився на найвищому історичному рівні. За хуліганство й прогули мене перевели зі звичайної міської школи номер п’ятнадцять і фактично відправили відбувати покарання в графський палац серед вікових дерев. Замість сирих підвалів я зайшов у кабінети з автентичними арковими склепіннями, старовинними дубовими дверима, панськими сходами та підлогою, яка пам'ятала кроки дворян. У цих елітних декораціях колишнього маєтку Римського-Корсакова я провів наступні три незабутні роки, де під невидимим наглядом духів графів та поетів-байкарів з великим ентузіазмом щодня відточував високу майстерність справжнього, непохитного сільського хлопця. У дві тисячі другому році моє життєве «колесо історії» знову різко змінило траєкторію, і я успішно вступив до Коледжу харчової промисловості в Кам'янці-Подільському. Вибір спеціальності був ультрамодним і мегаперспективним на той час — я пішов учитися на програміста. Правда, високі технології початку двохтисячних зустріли нас суворою подільською реальністю. Весь прикол полягав у тому, що приблизно до середини першого курсу комп’ютера не було взагалі ні в кого з нашої майбутньої ІТ-еліти! Тож перші місяці викладачі на повному серйозі, «на пальцях» і за допомогою крейди на дошці пояснювали нам, дітям прогресу, що таке мишка, навіщо потрібна клавіатура і куди взагалі все це залізяччя підключати. Ми старанно конспектували ці таємні цифрові знання у зошити в клітинку й уявляли себе хакерами світового рівня. Але найбільшим везінням цієї студентської епохи став куратор нашої групи — історик Едуард Олександрович Зварийчук. Тоді це був зовсім молодий чоловік, який до коледжу встиг попрацювати в інтернаті, тож підліткова психологія для нього таємницею не була. Золота людина, без перебільшень! Нам неймовірно пощастило, адже він не просто викладав свій предмет — Едуард Олександрович учив нас жити і виховував справжніми, гідними людьми. На батьківські збори він, до речі, прийшов усього один раз — суто щоб познайомитися з батьками, після чого заявив, що тепер він сам наш батько. І слово своє тримав на всі сто. Він реально став справжнім татом для всієї нашої різношерстої банди: займався не лише парами, а й витягував усіх нас із будь-яких халеп. Якщо когось із наших пацанів ображали в гуртожитку, Едуард Олександрович миттєво летів туди рулити питаннями, як командир спецпризначення. І хоч я жив удома і в гуртожитських розбірках участі не брав, мені він допоміг просто неймовірно. Ця людина для мене досі є еталоном справжньої, правильної людяності, а його життєві уроки я запам'ятав назавжди. Багато в чому завдяки такій теплій, дружній та душевній атмосфері я швидко взявся за розум і закінчив коледж уже солідним, поважним четвірочником. Щоправда, на тлі цього студентського тріумфу сімейні тили зазнали серйозних штормів. Батьки на той час повністю закинули свою зарічанську косметичну торгівлю, бізнес зупинився, і батько прийняв важке рішення — подався на заробітки до далекої Португалії. А найболючіший удар наздогнав мене прямо на першому курсі. З життя пішли мої найрідніші люди, які виховали в мені любов і спокій. Спочатку помер мій любий дідусь Зіновій, який любив мене понад усе на світі, а всього через пів року слідом за ним пішла і бабуся Валя, яка просто не змогла жити без свого коханого чоловіка. Вони пішли майже разом, залишивши по собі величезну пустку в нашій тридцять другій квартирі, але їхня любов та душевне тепло назавжди залишилися головним паливом для мого подальшого руху вперед. Потім, після закінчення коледжу в дві тисячі шостому році, мене занесла нелегка до Тернопільського національного економічного університету, де я провів наступні два роки. Ніяких державних стипендій я там, звісно, в очі не бачив, оскільки вчився на контрактній основі за батьківські гроші, які тато важкою працею заробляв у Португалії. Проте саме під час цього студентського етапу до мене нарешті дійшло одне дуже просте, але фундаментальне життєве прозріння. Я тверезо оцінив свої фізичні можливості й чітко зрозумів: важко працювати на землі я просто не зможу. У мене не було для цього ні залізного здоров'я, щоб гнути спину від світанку до заходу сонця, ні жодного душевного бажання чи прагнення займатися виснажливою аграрною працею. Перспектива щодня пересилювати свій організм через «не хочу» і «не можу» виглядала максимально гнітюче. Рятуючи власну персону від такого безрадісного майбутнього, я проявив небачений досі ентузіазм. Я почав вчитися з таким шаленим натхненням, що з класичного трієчника раптом перетворився на майже відмінника. Щоправда, якщо говорити чесно, це виявилося не так уже й важко — подільська кмітливість та коледжна база програміста творили справжні дива на іспитах. Але саме в цей період мого університетського злету прийшла сумна звістка. З життя пішов мамин батько — мій дідусь Іван. Той самий незламний чоловік із села Коритна, який хлопчаком вижив у німецькому полоні, втік із радянських таборів і попри все зберіг неймовірну справедливість та доброту. Його смерть у цей час стала ще одним нагадуванням про те, що дитинство остаточно закінчилося, а сильний і добрий характер, який дідусь Іван загартував у собі крізь усі життєві шторми, я тепер мушу нести у собі. А далі, люди добрі, університет закінчився, диплом ліг у свій надійний притулок під подушку, і почалося таке насичене життя, що ні в казці сказати, ні вголос вимовити! З дві тисячі восьмого по дві тисячі сімнадцятий рік мене носило життєвими дорогами, як ту тріску посеред бурхливої річки. Де я тільки не працював неофіційно, освоюючи всі грані вільного підприємництва! І будував, і бетон місив, але найбільше й найуспішніше — охороняв різноманітну приватну власність. Спершу я мужньо стеріг прохідну заводу «Пакт» у Кам'янці, потім на базі відпочинку «Ксенія» у Врублівцях відганяв від паркану надто веселих і розпашілих відпочивальників, а далі доля взагалі закинула мене в Трускавець, де я тримав оборону на базі «Янтар». Взагалі, у мене є один універсальний життєвий козир: я маю законні права на мотоцикл, легковий і навіть вантажний автомобіль. З таким солідним набором на чому я тільки в цьому житті не їздив і які залізні відра не приборкував! Мій особистий гаражний літопис — це взагалі окремий привід для істерики. Починав я свою велику водійську кар'єру на старенькому Москвичі - двадцять один сорок, який, ніде правди діти, був вельми посереднім автомобілем. Потім я пересів на поважну, монументальну Волгу -двадцять чотири, яка на дорозі поводилася як радянський авіаносець: бензину і газу жерла відрами, зате пасажири почувалися як на прийомі в міністра. Далі був перехід на «новітні технології» — Жигулі Лада -двадцять один десять, де рівень комфорту після Москвича здавався майже космічним. Ну а наразі я гордо розсікаю на легендарному німецькому Фольксвагені Гольфі четвертого покоління. Щоранку я застрибую в цей європейський шедевр автопрому і кочуся на роботу з таким важливим виглядом, наче німецький бюргер, який щойно виграв цей Гольф у лотерею. Але найцікавіше — це унікальна містична особливість, яка об'єднує абсолютно всі мої автомобілі незалежно від марки та року випуску. Жоден із моїх залізних коней ніколи не дозволяв собі влаштувати підлянку на трасі — якщо вони й вирішували закапризувати чи поламатися, то відбувалося це виключно на рідному подвір’ї, де можна спокійно, без нервів і в повній домашній гармонії крутити гайки. У дві тисячі шістнадцятому році мій батько, Іванишен Микола Зіновійович, проявив справжнісінький бойовий характер, грюкнув дверима спокійного сімейного тилу, рішуче зібрав речі й прийняв рішення піти служити до Збройних Сил України, ставши гордим, суворим і відважним учасником АТО. Ця монументальна подія вимагає окремого золотого рядка, вибитого важким зубилом на плиті нашого родового літопису, адже вона перевернула весь звичний життєвий устрій. Поки батько там, на далеких, небезпечних і гарячих східних рубежах, демонстрував ворогам наш фірмовий, незламний інженерно-дорожній гарт, ми тут, у глибокому тилу, щодня підраховували дні по настінному календарю, пишалися ним і з великим хвилюванням чекали на його повернення до рідної хати. Це був час серйозних життєвих випробувань та переосмислення цінностей, який загартував усю нашу родину і підготував до нових крутих життєвих поворотів. А вже наступного, доленосного та незабутнього дві тисячі сімнадцятого року в моєму персональному «колесі історії» прокрутився такий шалений і крутий віраж, що мене аж занесло на посаду касира в супермаркет «Сільпо». О-о-о, шановні мої читачі, це була не просто якась там пересічна робота заради шматка щоденного хліба чи монотонного збирання дрібних копійок, це був справжнісінький, щоденний, повномасштабний театр абсурду на виїзді, де я одночасно виступав і головним постановником-режисером, і єдиним тверезим глядачем серед цього бурхливого, невгамовного торгового моря. Народ як прийде на касу після важкого трудового дня, то хоч падай прямо посеред торгової зали на мішки з цукром, хоч регочи до гострого болю в животі, хоч терміново викликай професорів академічних наук разом із психіатрами для термінового розшифрування словесного фольклору. Слухайте сюди уважно, бо подібні шедеври навмисно не придумає жоден дипломований письменник-гуморист у світі. Коли я працював на касі, до мене підійшла покупниця, яка дуже вимогливо та голосно, на ультразвуковому тоні попросила стрінги. Від такого несподіваного, інтимно-текстильного запиту мій мозок миттєво завис надійно і капітально, точнісінько як мій старий студентський комп'ютер на першому курсі коледжу під час нудної лекції, коли нам за допомогою білої крейди на старій дошці намагалися пояснити внутрішню будову перших цифрових процесорів. Мені довелося оглядати свою рухому касову стрічку, довгу чергу зацікавлених чоловіків, які від раптового інтересу до жіночого гардероба аж шиї повитягували на довжину гусячих, і спокійно так пояснювати покупниці тутешнє суворе географічне положення товарів. Мовляв, шановна громадяночко, ви трохи очі розуйте і подивіться ліворуч — там у мене свіжий хліб лежить, подивіться праворуч — там солоні оселедці в розсолі плавають, а ззаду вза

Безкоштовно

Автобіографія

Різне, Різне

Автобіографія Олександра Миколайовича Іванишена...

В текcті є: біографія, гумор, життя без масок та маніпуляцій

Повний текст

27 стор.

Безкоштовно

Колесо історії. Том перший

Історичний роман, Фентезі

Колесо віків котиться крізь прадавній морок і дим! Оживають могутні царства від створення світу до величного Риму. То гнівні пророки, горді фараони та владні імпер...

В текcті є: стародавній світ, містика

582

Повний текст

712 стор.