розділ 1

Який він? День, коли твоє життя безповоротно змінюється? Раніше, коли могла про таке задуматись, то гадала, що обов’язково відчую це. Що в цей день сонце світитиме яскравіше, що повітря буде свіжіше, що все одразу буде відчуватися інакше.

Хоча… я про таке не часто розмірковувала… в рідкісні миті якоїсь ностальгії й смутку.

А так. Я живу тепер і зараз. Не заглядаючи в майбутнє і не повертаючись в минуле. Не плануючи нічого змінювати у своєму житті. Ну, це звичайно - поки що.

Проте, переміни інколи приходять несподівано, не залишаючи ніяких підказок.

Ось так і зі мною все відбувалося.

То був звичайнісінький робочий день. Я чемно сиділа за своїм робочим столом, вдавала клопітку роботу, а насправді знову малювала чергову модель сукні, котру колись, в далекому майбутньому, обов’язково пошию. Коли, звичайно, навчуся це робити.

Знала, що зараз можу трохи розслабитися. До мого шефа Матвія Сергійовича навідалася його подруга Ліда Юріївна, тож їм зараз діла до мене, точно, немає. Через прочинені двері долинають їх голоси. Та й і зміст діалогу також не проходить повз.

Хочу не хочу, а прислуховуюся.

- Ліда, це підстава в чистому виді! – чую, як обурюється мій шеф. – Ти не можеш залишити мене самого зараз.

- Ти знав, що це рано чи пізно трапиться. Тим більше ти в курсі того, що відбувається в моєму особистому житті. Роман вже з розуму сходить, чи ти спеціально його бісиш? — спокійно відповідає Лідія.

Вони навіть не думали закрити двері до кабінету, щоб я не могла почути їхньої розмови. Не те що могла брати безпосередню участь в цій бесіді. Та за той час, що я працюю на Тимошко, то в нас склалися більш менш дружні відносини й певною мірою я знала про що йде мова.

Мій шеф той ще казанова, проте його сімейство ніскілечки не розділяє його свободолюбства. Тож, щоб до нього лишній раз не чіплялися, а матір не намагалася знайти йому наречену, Матвій і Ліда вдавали з себе пару. Хоча, я не впевнена, що в реалі це є причина, їхнього спектаклю.

- Він заслужив, не святий! Вам довгий час нічого не заважало не показуватись на люди, в чому такий поспіх? Лідусь, ти мені потрібна! В суботу на ювілеї мого батька ти повинна бути зі мною і як раніше вдавати мою кохану дівчину. – продовжує говорити Матвій Сергійович.

- Мет, схаменись! Це вже виходить за рамки! Я не піду з тобою на цю вечірку, як твоя дівчина. Забудь про це. Я тебе ще раніше попереджала, що цей спектакль треба завершити. А ти дотягнув до останнього. – відбивається Лідія Юріївна від мого шефа.

По суті вона єдина зі знайомих мені жінок вправно ставить Матвія Сергійовича на місце. Наскільки мені відомо, вони разом навчалися в університеті, і ще зі студентських часів підтримують дружбу.

- Не попереджала! Вперше чую таке! – вперто стоїть на своєму шеф.

Бреше. При мені Лідія Юріївна про це говорила. Причому не вперше. І хоч їхні стосунки були чисто номінальні, проте вони неабияк обмежували жінку. Ну і звичайно, в певний момент добряче так їй мішали.

- Ти переходиш усі межі. Я тобі все сказала. Ти краще думай, що будеш говорити усім. Бо мене змусити поступитись тобі не вдасться. – впевнено відповідає Лідія.

- Дідько! Що ж мені робити?! Ти збираєшся з’явитися під ручку зі своїм любовничком? – здається, Матвій нарешті розуміє, що цей спір він програв.

- Так, Мет. Я тебе попереджала. У нас з Романом серйозні стосунки і я не збираюся ховати його. – чую відповідь жінки.

Та ще б! А хто хотів би?!

- Лідусику, ну ще раз! – просить мій керівник.

Я вже не втримуюся, та посміхаюся. Наївний чоловік, таки впевнений, що весь світ крутитиметься навколо нього одного.

- Я все бачу, Марто! – вириває мене з думок голос шефа.

Швидко прибираю посмішку з обличчя, вдаю зосередженість на роботі. Хоча, давно вже відклала олівець і всю свою увагу направили на розмову цих двох.

- Марто, не хочеш приєднатися і допомогти придумати, як Матвій Сергійович має виплутатись з цієї ситуації.

Ну що ж. Вирішили й мене вплутати в цю справу. Підводжуся з-за столу та направляюся в кабінет шефа.

- Може вам кави приготувати? – з надією в голосі промовляю я.

Може забудуть про мене. А то знаю я їх двох. Щось видумають, а вигрібати мені.

- Та облиш. Маєш якісь ідеї? – відмахується від моєї пропозиції Ліда.

Тільки в заперечному жесті хитаю головою. Не так легко мене в це затягнути. Вона піде, а мені потім вислуховувати від Сергійовича. Бо як щось піде не так, то того ще буде…

- Не вдавай дурненьку, Марта! Що по твоєму я повинен сказати батькам, коли вона вирішила припертися з іншим на день народження мого тата? – це вже Матвій пре на мене.

Їх двоє, то є сила.

- Нехай не йде взагалі. – попри мою волю, вириваються слова.

То так завжди. Кожного разу говорю собі, щоб не вмішувалася, а роблю все навпаки.

- Так не піде. Сергій Іванович мені ніби другий батько. Як я можу пропустити його ювілей?! – обурюється Ліда.

- Тоді все! Ідей в мене більше нема! – розводжу руками, маю надію, що дадуть мені спокій і самі розберуться зі своїми проблемами.

- Тобі потрібно прийти попід руку з іншою жінкою, щоб я стервом не виглядала. – видала Ліда.

Ми обоє з Матвієм Сергійовичем витріщилися на неї. Поки сенсу в її міркуваннях зовсім не бачила.

- Ти про що?! – озивається шеф.

Я ж думаю, що зможу тихенько покинути кабінет, поки ці двоє будуть придумувати нову історію, тепер уже про те, як вони розійшлись.

- Ну, а як інакше... - тягне Ліда, та пояснює далі, - Думаю, що вони не зрозуміють, коли ми залишимось друзями, в той час, як ти лишишся з «розбитим серцем». Треба, щоб і ти представив свою нову пасію.

- Кого я по твоєму можу привести з собою? – здається Матвій Сергійович уже й забув, що тільки нещодавно переконував Ліду в останнє зіграти його пасію.

- Ніби ти мало жінок знаєш! Якусь знайдеш, щоб посвітилася разом з тобою. – відказує жінка, легковажно махаючи кистю.