Розділ 12. Вікторія і Владислав.

Вікторія.

Я йду на голос й знаходжу Влада у найвіддаленішій альтанці. Він сидить у напівтемряві з баночкою пива у руках й тихо розмовляє із якоюсь незнайомкою з числа гостей. Мене охоплює обурення та ревнощі.

- А що тут, власне, відбувається? Взагалі-то, я хвилювалася за тебе, Владе! Де ти був весь цей час і чому телефон вимкнено?

- Я гуляв, хотів побути на самоті, потім ось зустрів тут Любу, познайомся, - незворушно відповідає Влад й в мене мало на лоб очі не вилазять від подиву.

- А ти не забувся, милий, що твоя дівчина – це я, а не оця Люба, і прийшли ми на весілля вдвох і мали б повертатися додому також разом? Чому я, як дурепа, маю годинами тебе шукати територією та сидіти сама, не знаючи, де ти і що з тобою?

- Я бачив як ти хвилювалася, обіймаючись та витанцьовуючи з отим парубком! Нарешті під кінець весілля згадала й про мене? - з докором промовляє Влад.

- Так усе це через отой невинний танець?! – я неабияк знову дивуюся й взагалі вже не розумію, що діється.

- Я, мабуть, піду… - невпевнено промовляє Люба, підводячись.

- Звісно, давно уже пора! Хіба не видно, що ти тут третя зайва? – я розлючено переходжу майже на крик.

- Ні, вона залишиться, - несподівано каже Влад, всадовивши розгублену Любу на місце. – Вона, на відміну від інших, досі цнотлива й заслуговує на мою увагу.

Моє обличчя спалахує, немов замість крові до нього прилинула розпечена лава. Очі застеляє пеленою з підступаючих гірких сліз, губи пересихають й ледве можуть ворушитися.

- Ти що хильнув зайвого?! Ти взагалі усвідомлюєш, що ти зараз коїш?

Влад мовчить. Я ж почуваюся надзвичайно ображеною, адже він принизив мене ще й в присутності іншої дівчини.

- Гаразд, тоді піду я! - гірко промовляю й наступної секунди лунає дзвінкий звук добрячого ляпасу.

Вирячені очі Влада здивовано дивляться на мене, та мені вже все байдуже. Я біжу якнайдалі звідти, ледве розрізняючи дорогу крізь сльози. Долоня пече від сильного удару, серце шалено калатає й усе розвалюється навколо, немов картковий будиночок. З болем продираючись крізь завали свого життя, я встигаю добігти до одного з автобусів, який має розвозити гостей по домівках, й мало не на ходу заскакую в салон. Сховавшись на останньому місці, немов ховрах у нірці, я втуплююсь у вікно й відчуваю невимовний біль, який розриває моє серце зсередини. Боляче навіть дихати й здається, що прийшов апокаліпсис, тільки ніхто того не бачить, окрім мене. Дурепа! Як могла повірити у те справжнє кохання? Вкотре уже обманюю себе тим, чого в природі просто не існує. Або ж воно просто не для мене й мене ніколи більше ніхто не кохатиме, адже я негідна, як вважає Влад. А як жити, усвідомлюючи, що ти нікому не потрібна й тебе ніхто ніколи не кохатиме? Хоча нащо мені хтось, коли я до без тями закохана у Влада, а він, мабуть, в цю мить уже цілує оту Любу, нехай би її чорти вхопили. Я відчуваю себе в замкненому колі й раптом приходжу до висновку, що життя втратило для мене будь-який сенс. Повернувшись додому, тихо хапаю перший ліпший ніж із кухні й зачиняюсь у своїй кімнаті. Суцільна темрява та біль. Ну, от і приїхали, кінцева зупинка.

Сидячи на підлозі, приміряю лезо до шкіри на зап`ясті й сльози тихо котяться моїм обличчям, намагаючись не розбудити господиню дому. Пригадую свою покійну матусю. Якби ж то вона зараз була поруч, але нічого, можливо, незабаром я нарешті зустрінуся з нею. Згадала себе маленькою дівчинкою, коли в один із вихідних ми з мамою безтурботно лежали на ліжку й про щось гомоніли. Сонечко тоді так гарно світило крізь вікно й мама ніжно пестила мою голівку й перебирала мої тоді ще маленькі пальчики… З віком спогади ставали все більш розмитими й обличчя мами можна було згадати лише по фото, та оте відчуття тепла, спокою та ніжності закарбувалося в пам`яті на все життя. Й саме такого відчуття найбільш не вистачало після її смерті й саме такими відчуттями завжди прагнула заповнити порожнечу всередині, шукаючи кохання у протилежної статі. Та, мабуть, не тим шляхом я ішла весь цей час й назад уже не повернути…

З відчаю проводжу лезом по шкірі, але нічого не стається. Ніж виявляється тупим й я роздратовано жбурляю його подалі від себе. Бісове бабське царство, навіть ножа немає кому нагострити! Рвучко підводжуся й починаю нишпорити на поличці, де була аптечка. Висипаю у жменю купку білих таблеток й беру до рук склянку із водою, яка стоїть біля ліжка на тумбочці. Присідаю знову на килим. Ну, ось і все…

Мені всього двадцять два й невже от так завершиться моє життя?  Сльози знову котяться градом від жалості до себе. Ні! Все ж потрібно додивитися фільм про моє життя до кінця, хоча б заради цікавості. Можливо, в наступній серії на мене чекає довгоочікуване щастя, хтозна. Але якщо зараз піду з життя, то так і не дізнаюся як розгортатиметься моя доля далі й чим все це врешті завершиться. Хоча з іншого боку, дивлячись на події минулого життя, на мене навряд чи очікує щось краще в майбутньому. Немає у мене вдачі до кохання й, мабуть, моя доля віднайти те почуття й одразу втратити як покарання за минулі помилки…

Я знову дивлюся на склянку та жменю отрути у руках й гірко посміхаюся. За вікном дзеленчить трамвай, відволікаючи мене від тяжких думок. Стукотять колеса й я підходжу до вікна, щоб востаннє глянути на навколишній світ. Життя у нічному місті, як завжди, продовжувалося. Десь вчувається голосний сміх та вигуки сп`янілої молоді, десь недалеко зупинився автомобіль й пискнула сигналізація. Цокіт підборів, знову голоси, трамвай, авто з гучною ритмічною музикою. Ці звуки міста нагадують мені, що колесо життя продовжуватиме так само крутитися в часі зі мною чи без мене, адже воно рухалося до мого народження й так само рухатиметься й після моєї смерті, якою я геть нічого не зміню.