Розділ 33

Важкі двері піддались з неабиякою легкістю. 

Женя помітив, що Тасі не стало надто пізно. А коли спохватився шукати, то відсутність Артема стала для нього поштовхом рухатись. Він всіх підняв на ноги, змішуючи той алкоголь, який компанія смакувала вивітритись в одну мить.

Кожна секунда, коли він не бачив її, здавалась вічністю. Серце гупало, стискаючи його груди страхом. “Де вона?” — одна думка гучно луною розривалась у голові.

Він знав, що неподалік знаходився рибацький будинок батька, міг туди знайти дорогу навіть з закритими очима. Ноги чомусь вели  його саме туди. Пошарпаний, місцями вже розвалювався. Його давно ніхто не ремонтував, а після того, як Артем тут Ольгу закрив, батько хотів взагалі знести його, щоб нічого не нагадувало про прикрі події.

Сьогодні чоловік знову тут. Знову через Артема. 

Кожен крок був як навігатор, що вів його до джерела біди. Інтуїція палала всередині, як вогонь, що спалював будь-яку надію на те, що все ще можна владнати мирно. Шосте відчуття? Це можна назвати як завгодно, тільки Женя всіх відправив в різні місця шукати Тасю та “того покидька”, а сам рушив в бік будиночка.

Шуршіння, звуки предметів, які падали чітко вказували чоловікові, що він рухався у вірному напрямку.

А потім відчайдушне Таїне “Женю”...

Більше він нічого не пам’ятав. Увірвався в будиночок налякавши тим самим Артема.

 — Придурок, трясця твоїй матері. Злочинця тягне на місце злочину, чи що? — з нелюдським криком кинувся на хлопця, відсторонюючи його від й без того наляканої дівчини. 

— Що ти… — розгублено пищить він, розуміючи, що його відірвали від ласощів.

— Я зараз тобі пику товкти буду. І цього разу ніхто мене не зупинить, гнида ти така.

Кулак Жені врізався в щелепу Артема, резонуючи болем по його власній руці. Але це не зупиняло його — кожен удар був звільненням, виходом для його гніву і провини. Артем задихався, виривався, але Женя не відпускав — цього разу він не дасть йому втекти. Він продовжував тримати Артема за комірець футболки, якій був хлопець, для того, щоб той не втік. В цій історії давно вже пора було поставити крапку. 

Треба було ще тоді нормально його відгамселити, щоб не кортіло більше повторювати колишніх помилок.

Тася тихо схлипувала чуючи звуки бійки. Дівчина злякалась. Її руки тремтіли, відмовлялися підкорятися, пальці не могли зловити ґудзики на блузці. Кожен дотик до тканини здавався нескінченно важким — страх паралізував її, робив безсилою. Але на очах виступили сльози полегшення. За нею прийшли, її почули. Тепер вона не сама.

Очі Тасі, на відміну від Євгенових трішки звикли до темноти й вона змогла розгледіти  їхні силуети. Ритмічно, чоловік наносив один удар за іншим. Задовільняючись тим, що нарешті спускав пар. 

Артем не відставав. Він замахувався, те й діло перепадало Тася, яка чомусь не відповзла трохи далі. Хлопець не хотів здатись у полон Євгенової злості. Все не зрозумів свою помилку. Він цього разу втрапив точно і надовго. Так просто відкупитись, як це було минулого разу, в нього не вийде. 

— Я. Казав. Тобі. Не чіпати. Те. Що. Не належить тобі.

Євген продовжував трясти Артема, поки той старанно виривався з міцної хватки. 

— То ти таки тягаєш її? — хрипко мовив він, засміявшись мов божевільний. — А так зразу й не скажеш, що ця краса вже тобою ласувана.

І знову удар, знову звуки, що визначають біль. Тася скрикнула, прикривши руками рот. Їй було страшно. За себе. За Женю, за те, що через її дурість та його агресію кривдником може стати не Артем.

Женя сьогодні вперше відчув те, що люди називають страхом. Страхом, що він міг не встигнути. Що Артем встиг заподіяти Тасі шкоду. 

Вона й так була ніби кришталева статуетка торкнись - і  вона розіб’ється, а  тут ще ця погань до неї полізла. 

— Жень, — тихо звернулась до нього Тася, але її слова розчинились в галасних вигуках інших.

— Жека зупинись, — хтось із тамтешньої компанії світив ліхтариком прямо на двох чоловіків, які не збирались відпускати один одного. — Жень, там поліція вже їде. Спинись. Самосуд не вихід. Ти її лякаєш.

Тася не знала кому належить цей голос. Але намагалась не подати зайвого звуку. Її шок досі не пройшов. Теплі, знайомі долоні опинились на її плечах. Чоловік притиснув її до себе, закриваючи від інших собою, поки Артема витягували на вулицю, якомога далі від самої Тасі.

— Ти як? — обережно поцікавився Женя. Його руки м'яко обвили її тремтяче тіло, притискаючи до його грудей. 

— Сказати, що все нормально не зможу, вибач, — її трусило. Дівчина те й діло сіпалась, але сміливо хапалась за Женіні плечі, шукаючи в них підтримки. 

— Це моя провина, — прошепотів чоловік. — Не треба було залишати тебе саму, коли він крутився поруч. Пробач.

Червоні та сині спалахи миготіли у вікні, ніби сигналізуючи про кінець жаху. Тася вдихнула, намагаючись збагнути, що все закінчилось, але страх все ще тісно стискав її серце. 

Розгледіти на обличчі Євгена провину не важке завдання. Він себе картав, що не вберіг від дій Артема, але й Тася винила себе за те, що вони взагалі опинились в цій ситуації. Якби тільки вона не пішла за ним…