Розділ 7

— Звідки ви, юна леді? — запитав Тасю Олег Богданович, коли його дружина передавала йому тарілку з салатом.

— Я з Києва, — мило посміхнулась дівчина.

— Не сприймайте це неправильно. Ми з вами не знайомі, тому мушу запитати. Ви з Олькою давно дружите? 

Тася розгубилася, почувши запитання. Бо з його невісткою дівчина не те щоб не товаришувала, вони навіть не знайомі були до сьогоднішнього дня.

 Поки вона судомно думала, що ж таке відповісти чоловікові, Марія Олександрівна вирішила її врятувати.

— Вони не подруги, це моя гостя, Олеже, — жінка виглядала незворушною. — У Тасі сталась неприємна ситуація в житті і я запропонувала допомогу.

Вони переглянулись в німому спілкуванні. Це здавалося для них таким природним явищем - розуміти один одного без слів. За столом повисла тиша, яку розбавляв лише маленький Костик.

— Що у вас сталось? — він знову повернув свою увагу Тасі, зосереджуючись тільки на ній. 

Дівчина ніяково відпила лимонного компоту, бо після його запитання відчувала себе ніби на допиті.

— Річ у тому, що автобус в якому я їхала, залишив мене на зупинці. Тобто, я не встигла повернутись за той короткий час зупинки, який був нам наданий, — дівчина хотіла відповісти чітко, але все одно виходило якесь незрозуміле бурмотіння. І вона щиро сподівалась, що хоч хтось зрозумів щось з її розповіді.

— Ну, поки що це мало схоже на проблеми, скоріше на дрібні неприємності, — чоловік посміхнувся, стараючись згладити враження від його тону, адже в нього не було намірів лякати дівчину. 

— Всі мої речі та документи були в автобусі. А де була його кінцева зупинка я не знаю, — ну от вона й зізналась у власній безрозсудності. 

Дівчина очікувала почути насмішки. Жарти про те, що жінки не здатні вчиняти розумно, чи ще щось на кшталт цього, але цього не сталось. Вона підняла свій погляд з тарілки, оглянувши кожного присутнього за столом і побачила, що над нею ніхто не насміхався, навпаки, вони… Розуміли її?

— Що ж ви їхали в автобусі, не знаючи куди він їде? — здивовано перепитав Ярослав і Тася повернулась до нього.

— Так, — з неї вирвався ніяковий смішок і це послужило каталізатором для того, щоб розмова взяла вірний напрямок. 

— То вона ж наша людина, народ, — весело промовив він. — Тут всі косячать. Періодично. Я, наприклад, одного разу, перед самим  кордоном, після довгих очікувань в кілометровій черзі,  згадав, що залишив паспорт на тумбочці у власній кімнаті.

Після цих слів всі ніби оживилися.

— О, так, пам'ятаю ту поїздку. Кості тоді був лише один рік. Дорога та очікування стали для мене пеклом, — весело мовила Оля, вказуючи виделкою на Ярослава. — А цей… Не будемо ображати бідолагу, сказав, що не взяв паспорт. Ти уявляєш, що я хотіла з ним зробити?

Тася теж засміялась, прикриваючи рот рукою.

— Ти сама, люба, коли ми йшли на весілля наших друзів, забула гроші на подарунок, — Святослав сперся на стіл ліктем та пальцем погладив губи, щоб приховати посмішку, яка вже виривалась з нього. Але він вперто робив серйозний вигляд.

— А де твоя голова тоді була? — обурливо промовила жінка, а потім глянула на Марію Олександрівну, шукаючи в неї підтримки. — Чому лише я винна у цій ситуації?

— Я не це хотів сказати… — почав виправдовуватись чоловік, але Ольга його лише легенько стукнула по плечі, примовляючи, що йому сьогодні буде непереливки за те, що він зганьбив її перед гостею.

Гучний сміх звучав за столом. Вони ніби світились життям.  Навіть Євген, який здавався Тасі черствим сухарем, і той сміявся з родинних історій. В них була чудова атмосфера. Така, про яку в родині самої Тасі можна було тільки мріяти.

— Ну годі вам, ніхто не ідеальний, — по-доброму мовив Олег Богданович. — Це все звісно добре, що ви підтримали нашу гостю. Але як ви збираєтесь знайти свої речі, люба моя, якщо навіть не знаєте напрямку в якому їхав ваш автобус?

— О, я вже все продумала, — Марія Олександрівна, витерла рот серветкою, кинула її на пусту тарілку і з переможною посмішкою глянула не на чоловіка, який поставив це запитання, а на Євгена. — Їй в цьому Женька допоможе.

Тася округлила очі, спостерігаючи то за Євгеном, то за його матір’ю. Вона думала сама розібратись з власними проблемами та не втягувати сюди сторонніх людей. Досить того, що вона користується їхньою гостинністю. 

Євген точно на подібне не погодиться. Наскільки Тася вже встигла його вивчити, цей чоловік палець об палець не вдарить для того, щоб їй допомогти.

— Яким чином? — на диво спокійно поцікавився чоловік, чим привернув увагу дівчини до себе.

— Треба буде поїхати з Тасечкою до міста, уточнити на автовокзалі коли їхав автобус в ту годину, коли він зупинявся в нашому місті, і все - справу зроблено, — жінка впевнено дивилась на сина, ніби не просила його, а ставила перед фактом.

Хоча, так воно і було.

— Я не думаю, що це хороша ідея, — тихо сказала Тася, а потім звернулась до Євгена.  — Не варто хвилюватись. Я й сама можу це зробити. Завтра якраз і займусь цим питанням.

— Наша сім’я не залишить тебе без допомоги, — і знову Олег Богданович вразив дівчину принциповістю, а потім запитав сина: — Тобі не буде важко це зробити?