Глава 13. Вибір

– Я не розумію про що ти говориш, – дівчина не бажала вголос визнавати, що кілька ночей майже зраджувала свого коханого. Вона вислизнула з-під навислого над нею чоловіка й відскочила назад до вішалки. Вона схопила свій капелюх й поспішила до дверей. – Мені час іти, – прохолодно відказала Мирослава й поспішила втекти з приймальні до появи Богдана, якому довелося б пояснювати психологічний стан, який щосекунди наближувався до істерики.

Мирося написала коханому повідомлення, у якому вибачилась за те, що не дочекалась його й повернулась додому, де скинула посеред передпокою черевики й безсило впала на широкий диван у вітальні. Дівчина довго лежала й дивилась в одну крапку перед собою у спробі усвідомити те, що трапилось у приймальній.

Мирослава стягнула з пальця прокляту каблучку, перевернулась на живіт й поклала прикрасу поруч з собою. Мирося не знала, скільки часу минуло з моменту її повернення до квартири, але вона так і не змогла вирішити, що їй робити надалі. Розум захоплювали неприємні думки й безладні спроби проаналізувати стосунки з чоловіками. Дівчина зовсім заплуталась у собі й своїх почуттях. Їй здавалось, що вона кохає Богдана понад усе, але чому тоді у снах відбувалось суцільно протилежне? Можливо, вона просто не може зізнатись у потаємних почуттях, які недоречні за сучасного становища? Чи може вона з непохитною впевненістю стверджувати, що нічого не відчуває до Гліба? Згадки про сни, де вона чіплялась до чоловіка, змусили Мирославу заскавуліти й сховати обличчя в куток дивану. Мирося згорнулась калачиком й тихенько заплакала. Її душу й думки опалювало почуття провини та безнадії. Вона не зможе удати, що нічого не сталося, та залишок життя приховувати від Богдана власну помилку. Мирослава розуміла, що повинна у всьому зізнатися, все розповісти коханому й дозволити йому зробити власний вибір – пробачити чи полишити її.

Мирося кілька разів заспокоювалась, але потім знову починала плакати. Звук повороту ключа в замку змусив дівчину швидко витерти сльози рукавом кофтинки, що була перекинута через підлокітник, й підскочити на ноги.

– Кохана, я вдома, – з передпокою пролунав лагідний, хоч і трохи втомлений голос Богдана, який вже за хвилину увійшов до вітальні. Чоловік перебував у гарному настрої, поки не побачив заплакану дівчину. Обличчя Богдана миттєво спохмурніло й на його лобі пролягла складка: – Що трапилось?

– Я, я, – Мирослава дихала дуже часто й неглибоко, – пробач мені… – вона закрила обличчя долонями й почала тихо здригатися в риданнях.

– Все добре, – тихо пробурмотів чоловік, повільно підійшов до коханої й обережно обійняв її та з турботливою силою притиснув до себе. – Все добре. Не хвилюйся, Миросе.

Богдан всадив дівчину на диван, збігав на кухню та приніс склянку води. Він запропонував Мирославі принести чаю чи ще чогось, але вона лиш сильніше заскавуліла й притиснулась до нього. Чоловік ніжно гладив Миросю по плечу, по волоссю та тихо шепотів ніжні слова на вушко.

– Що сталося, кохана моя? – тихо перепитав Богдан, коли Мирося все ж трохи заспокоїлась. – Ти можеш мені все розповісти.

Дівчина відсторонилась від чоловіка й обійняла подушку, яку несвідомо використовувала як захисний щит. Вона прикрила очі, зробила кілька глибоких вдихів та видихів й почала повільно розповідати все по черзі – від подарунка Гліба до його останніх слів у приймальній Богдана. Чоловік спокійно й уважно слухав кожне слово Мирослави. Він не наважувався перебити чи зупинити її розповідь, але з кожною секундою і новою деталлю було важко повірити у правдивість почутої історії.

– Ви цілувались виключно у сні? – стримано уточнив Богдан, коли дівчина завершила свій переказ й звернула до нього мовчазний та жалісливий погляд. Мирослава швидко закивала, а чоловік скосив неприязний погляд на каблучку, що лежала біля ноги коханої. – Між вами був лише поцілунок чи щось більше?

– Ні, ні! Тільки поцілунок. Нічого більшого, – швидко й налякано заторохтіла Мирося. Якби між нею та Глібом було б щось більше, вона, мабуть, взагалі не витримала б такого й пішла без жодних пояснень через неможливість пробачити навіть саму себе.

– Ти кохаєш його? – Богдан вже не знав, що з усього сказаного правдиве й реальне, а що – суцільна вигадка.

– Я… Ні. Я… Я не знаю, – Мирося кусала губи, нервово стискала край подушки й чекала якогось чарівного порятунку від Богдана, який натомість не розумів, що саме від нього може залежати в цій ситуації. Тільки дівчині обирати, кого вона любить та з ким хоче лишитися.

– Ти хочеш бути з ним? – чоловік дивувався власній розсудливості та розміреності. Він намагався тверезо дивитися навіть на можливо вигадану історію пояснення звичайної зради.  

– Ні, я хочу бути тільки з тобою, але… – Мирослава одразу ж затихла й зіщулилась.

– Але? – голос Богдана прозвучав суворо та вимогливо.

– Але ж хіба ти пробачиш мені? – розпачливо видихнула Мирося й сльози, що хлинули з її очей вже за мить, почали прокладати нові стежки на щоках. – Хіба зможеш мені довіряти?

Кілька хвилин пара сиділа у тиші. Дівчина вже збиралась благати чоловіка відповісти хоч щось – накричати на неї чи вигнати, але не мовчати.

– Чи погодишся ти більше ніколи не бачитись та не спілкуватися з Глібом? – здавалося, Богдан відчув німе прохання продовжити розмову й тихо звернувся до Мирослави.

– Так, звісно, – Мирося тихенько схлипнула й знову утерла щоки вже промоклою наскрізь кофтинкою.