Глава 12. Зізнання

Ввечері Гліб витратив чимало часу, аби запевнити себе, що він дістав перстень лише заради експерименту, а не власних почуттів й бажання знову повернутися до Мирослави хоч у сні. Він бажав перевірити, чи має право на існування його гіпотеза про вплив каблучок й за межами сновидінь на їх з Миросею життя. Чоловік надягнув перстень й сам не помітив, як вперше за останні дні розслаблено опустився на подушку й поринув у царство Морфея.

Цього разу події сновидіння відбувалися в приймальні офісу Богдана. Мирослава сиділа на диванчику поруч з Глібом й намагалась ласкаво торкнутись його руки, коли він різко підірвався на ноги й ледве не перевернув стаканчик дівчини з кавою.

– Коханий, я зробила щось не так? – Мирося поспішила підскочити до чоловіка й невпевнено зазирнути до його обличчя.

Гліб закрив обличчя руками й з силою потер щоки, а потім й скроні.

– Ні. Ти нічого не зробила, – чоловік відійшов до вікна – він не хотів дивитися дівчині в очі після того, як через власну недбалість та егоїстичність змусив її плакати.

– Тоді що не так? – Мирослава не розуміла незвичної поведінки Гліба, але намагалася зробити усе, аби зрозуміти, що трапилося, та виправити це.

– Все не так, – зовсім тихо пробурмотів чоловік й зробив глибокий вдих. Він повернувся до дівчини обличчям й видихнув: – Це все сон. Ти зараз знаходишся у сні. Але у реальному житті про нього пам’ятатимемо ми обидва. Все, що відбувалось, відбувається тут – лишається між нами.

– Не розумію, – Мирося знизала плечима й спробувала знову наблизитися до Гліба, але той зробив крок назад й не дозволив відстані між ними занадто скоротитися.

– Що я маю зробити, сказати у реальному житті, аби ти повірила мені, що сон запам’ятаємо ми обидва? – глухо зітхнув чоловік й прикрив очі.

– Якщо все дійсно так, чи не логічним буде «пароль» – «Очі блакитного собаки»? – дівчина в’яло посміхнулась й знизала плечима.

– Маркес? – задумливо уточнив Гліб й на мить підняв на Мирославу невпевнений погляд. Коли вона кивнула, чоловік невизначено хитнув головою. – І що ти думаєш про це оповідання? Я не певний, що ти згадаєш ці слова. Ти нічого вдень не кажеш про наші нічні зустрічі. Я хотів би знати твоє ставлення до твору, аби я зміг підтримати розмову й запевнити тебе у своїй правоті.

– Як на мене, достатньо романтична історія. Якби тільки вони дійсно зустрілися у реальному житті й він згадав про неї, – невесело зітхнула Мирося й розвела руками. Вона з сумом поглядала на чоловіка й не розуміла, чого він раптом став настільки відстороненим й неприязним, адже між ними дійсно була іскра, запал, почуття. Навіщо й до чого веде свою дивну розмову? Крива усмішка змусила дівчину знову засумніватися у власних словах та діях. – Що знову не так? Я щось не те сказала?

– Це могло б бути романтично, якби не існувала можливість, що вони не закохаються один в одного у реальному житті, – тяжко зітхнув Гліб й втомлено та безсило опустився назад на диванчик.

– Хіба ж таке можливо? Аби доля звела двох людей таким містичним чином, а вони й не закохалися після такого? – Мирослава наївно усміхнулась й присіла поруч з чоловіком, який цього разу вже не відсунувся.

– Як би я хотів відповісти заперечно, – він зціпив долоні в замок й продовжив сліпо дивитися у простір перед собою, наче його думки захопило щось тривожне.

– Хіба ж ти не кохаєш мене? – Мирося вже обережніше спробувала наблизитися й ніжно торкнутися щоки чоловіка подушечками тонких пальців.

– Будь ласка, не треба, – Гліб прикрив очі, але не наважився знову втекти від доторків дівчини. – На жаль, не я не закоханий.

– Що ж ти таке кажеш? – Мирослава ледь чутно розсміялась, чмокнула чоловіка у щетинисту щоку й лагідно обійняла його за плечі. – Як я можу тебе не кохати?

Чоловік дуже хотів зараз прокинутися, аби не дозволити собі зайвого, але будильник наполегливо зберігав тишу, а відвернутися від коханої дівчини йому забракло сил.

– Можеш, – хрипло відгукнувся Гліб й закрив очі руками, аби нічого й нікого не бачити. Яка жорстока насмішка долі! Сидіти поруч з коханням усього життя й намагатися запевнити його, що вони не можуть бути разом.

Чоловік черговий раз прокинувся сумним й розбитим, наче не спав й четверту ніч. Він не знав, коли та як фатум зведе його з Мирославою, але навіть не сподівався, що це станеться того ж дня. Він якраз перебував на самоті у приймальні Богдана, коли до приміщення впурхнула Мирося з картонним стаканчиком майже допитої кави.

– О, привіт, Глібе. Як справи? – дівчина радісно помахала чоловікові долонею ще на відстані кількох кроків.

– Привіт, Миросе, – розчаровано протягнув Гліб й вивчав Мирославу майже прощальним поглядом. Він знав, що нарада у кабінеті триватиме ще не менше двадцяти хвилин, за які йому необхідно все прояснити у їх стосунках з дівчиною. Сумісні сновидіння руйнували його життя та стосунки Мирослави з Богданом, чого більше його сумління не могло дозволити. – Богдан казав ти хворієш. Добре виглядаєш.

– Вранці стало набагато легше. Навіть не знаю, чим це викликано, – Мирося невизначено знизала плечима й повісила свій капелюх на вішалку. – Ти так й не відповів, як твої справи, – вона стримано посміхнулась й наблизилась до чоловіка.

Гліб зробив глибокий вдих та видих й вирішив не кружляти навколо найважливішого питання: