Глава 3. Новина

З самого ранку Гліб сидів за великим овальним столом у яскраво освітленому кабінеті Богдана разом з іншими партнерами, зацікавленими у запропонованій продукції компаній, та намагався вирішити, що йому робити з другою каблучкою. Засідання й обговорення важливих моментів завершилось вже десять хвилин тому, через що чоловік з незадоволенням повернувся до обдумування свого непростого питання.

Після офіційного завершення зустрічі Гліб зібрав у теку свої документи та вже збирався піти разом з усіма присутніми, коли Богдан попрохав його лишитись ще на кілька хвилин.

— Чув, Мирося запросила тебе на день народження, — обережно посміхнувся Богдан, але від погляду його друга не сховалося напруження, з яким той намагався видавити з себе веселість. — Підеш?

— Непристойно обіцяти, а потім не приходити на свято, — невизначено відповів Гліб й присів на стілець навпроти директора.

— Так, звісно, — легко погодився чоловік та нервово переклав кілька документів з одного стосу до іншого. — Я розумію, що моє прохання може прозвучати трохи грубо, але… Чи не міг би ти постаратися її сьогодні не засмучувати? У неї ж свято…

— То мені не приходити? — сухо відгукнувся Гліб й не по-доброму примружив очі.

— Ні, ні. Приходь, звісно, — Богдан поспішив спростувати думку свого друга, якою б привабливою вона не виглядала, — але постарайся без грубощів? Вона справді засмучується… Тим паче, я звільнюсь досить пізно, тому…

— Я тебе зрозумів, — стримано кивнув чоловік, якому вже щиро набридло, що всі навколо вважають його ледве не останнім чудовиськом. Але він не збирався знову занурюватись в обговорення причин своєї поведінки. — Це все?

— Та ні, — Богдан ніяково посміхнувся, чим черговий раз здивував Гліба, якого завжди дивувало суміщення м’якості чоловіка та його високої посади. — Як тобі цей годинник? — він дістав з верхнього ящичка столу невелику коробочку, з якої необережно було зірвано подарунковий папір.

Гліб узяв годинник до рук й уважно огледів його з усіх боків своїм пильним поглядом:

— Відома марка. Дорогий і гарний годинник, — він байдуже знизав плечима й повернув аксесуар до коробочки.

— Якщо подобається, можеш забрати, — легко запропонував Богдан, чим мимоволі викликав у Гліба згадку про його спробу порадувати Миросю цукерками.

— Ні, дякую, — чоловік заперечно похитав головою й почухав перенісся. — Якось ти не дуже тремтливо ставишся до чийогось подарунку. Чи річ у тім, хто дарував?

— Та ні. Я просто не люблю, коли щось заважає, — директор був повністю щирим у своїй пропозиції та поясненні. Він знизав плечима й повернув коробочку з годинником до ящичка. — Годинники, браслети, каблучки — це все не для мене, — Богдан з легкою невдоволеністю скривився, але вже за мить знову ніяково посміхнувся. — Важко уявити себе з обручкою.

— Якою обручкою? — швидше, аніж встиг обдумати питання, випалив спантеличений Гліб. Він давно здогадувався, що рано чи пізно мова про весілля Богдана та Миросі спливе у їх розмові, але він і уявити не міг, що вже так скоро. — Абстрактною? — друг вирішив спробувати згладити кути свого різкого питання, але здавалося чоловік й не помітив жодних змін у його поведінці.

— Не зовсім, — Богдан загадково посміхався, наче відкривав Глібові приховану від усіх таємницю. — Я вирішив зробити Миросі пропозицію.

Здавалося, увесь знайомий сталий світ дав тріщину, яка стрімко розросталась по усій поверхні свідомості. Ще мить й на Гліба посипалися б уламки зруйнованого звичного життя, але Богдан не помічав згубної дії власних слів й продовжував ділитися своїми планами, які остаточно розбили усі надії чоловіка на світле майбутнє.

— За тиждень хочу поїхати з Миросею на море. Я вже забронював готель та купив нам квитки. Думаю, в останній день відпустки зробити пропозицію, а в кінці літа відсвяткувати весілля. Якраз завершиться проєкт та я зможу собі дозволити медовий місяць, — Гліб з жахом відмітив у затуманених фантазіями мрійливих очах Богдана непохитну впевненість у згоді дівчини.

Як чоловік не намагався бути гарним другом, але йому не вдалося вичавити з себе, що він радий за пару. Він не міг так відверто брехати Богданові в очі. Гліб розумів, що він повинен підтримати свого друга, запевнити його у правильності рішення, але, здавалося, горло й грудну клітину стиснули мотузкою. Йому настільки перехопило подих, що зробити черговий ковток повітря кілька довгих секунд видавалось неможливим завданням.

— Все добре? — хоча чоловік й не виказав жодної емоції, Богдана занепокоїло задовге мовчання й певна відстороненість Гліба.

Він спробував змусити себе кивнути та підтвердити, що з ним усе гаразд, але йому й така відповідь здавалась жахливою й безчесною. Тому чоловік продовжував мовчки дивитися на свого друга, неспромога так швидко обрати подальшу поведінкову модель.

— Я розумію, що ви з Мирославою не дуже ладнаєте, — тим часом, Богдан по-своєму протлумачив задумливість Гліба й поспішив його заспокоїти. — Але ж це не стане на заваді нашій дружбі? Тим паче, якщо Мирося вже й на свято тебе запрошує, а ти погоджуєшся прийти…

— Якось несподівано, — нарешті чоловік опанував себе й зміг видихнути кілька слів. Стук до кабінету повернув його до реальності й змусив згадати, де й чому він знаходиться.

— Вибач, зараз має бути нарада, — Богдан вимушено озирнувся на двері, з-за яких обережно виглядала секретарка та жестом попрохав її почекати. — Хочеш лишитися? Звісно, питання не торкатимуться вашого…