Глава 1. Запрошення

— Вітаю, пані Олено, — Мирослава заскочила до яскраво освітленої приймальної та одразу щиро посміхнулась молодій секретарці у великих окулярах. Вона легким рухом стягнула з голови солом’яний капелюх, трусонула світлим в’юнким волоссям й поправила пасок на білій сукні. Дівчина не помічала, як уважний погляд спостерігає за кожним її рухом з моменту появи у приміщені. — Богдан у себе?

— Вітаю, пані Мирославо, — Олена стримано посміхнулась доброзичливій коханій шефа та ледь торкнулась оправи окулярів пальцями. — Так, але у нього зараз нарада. До початку обіду має звільнитись.

— Дякую. Я почекаю на диванчику, — Мирослава ще раз посміхнулась й кивнула убік такого ж світлого, як і приймальня, дивану, на якому тільки зараз помітила друга коханого чоловіка. Вона завмерла на половині шляху й мимоволі закусила губу, оскільки планувала відпочити, а не вислуховувати дорікання завжди чимось невдоволеного Гліба. Але, здавалось, зараз він настільки захопився запропонованим секретаркою журналом про автомобілі, що навіть не помітив появи нової людини у приймальній. Стояти посеред приміщення з кожною секундою ставало все більш непристойним, тому Мирослава наблизилась до чоловіка й натягнуто посміхнулась. — Привіт, Глібе!

— Привіт, Миросе, — він скосив на дівчину короткий погляд та одразу повернувся до статті в журналі. — Як справи? — питання прозвучало настільки байдуже, що Мирослава не була впевнена, чи не буде її бажання відповісти сприйняте за грубість.

— Чудово, — дівчина вимушено видихнула та опустилась на дивану поруч. Вона відкинулась на м’яку спинку та спробувала розслабитися. — Від завтра у відпустці, — Мирослава усвідомлювала, що її справами цікавляться лише заради пристойності, тому не стала заглиблюватися у деталі. Вона поклала капелюшок на журнальний столик й роззирнулась у пошуках нового кавового апарату. Богдан дуже радів, що тиждень тому купив його до офісу, й вже тиждень розповідав про найсмачнішу каву у світі. — Я візьму каву. Тобі принести?

— Ні, дякую. Вже дві чашки випив, поки чекав на твого коханого, — Гліб дочекався, поки дівчина відійде у куток до апарату та повернеться до нього спиною. Він відклав журнал убік й спрямував жадібний погляд до стрункого стану. Лише рідкісними моментами, коли на нього ніхто не дивився, він міг собі дозволити милуватися Мирославою. Яка ж вона ніжна й тендітна. Погляд чоловіка сковзнув від обережно вкладених локонів по вигинах фігури до біленьких балеток. Він мимоволі уявив, як дівчина босими ногами ступає по килимку у його кімнаті на шляху до ванної. Гліб ледь помітно посміхнувся, коли Мирослава перелякано відскочила від апарату, що видав гучний звук перед приготуванням кави. Чоловік обожнював емоційність та чутливість дівчини, за виразом обличчя якої завжди можна було здогадатися, що й про кого вона думає. Він скосив обережний погляд на секретарку, що розмовляла телефоном з черговими поставниками, й переконався, що ніхто не помічає його зацікавлення.

— Що плануєш на день народження? — Гліб розгорнув журнал, коли Мирослава знову сіла поруч. Вона поставила гарячий стакан на столик й мимоволі уявила, як перевертає каву на світлий капелюх. Дівчина кілька секунд вагалась, але переклала його на спинку дивана якомога далі від гріха та власної незграбності.

— Вдень думаю невеличкою компанією посидіти. А ввечері вже, мабуть, з Богданом поїдемо за місто, — Мирослава знічено знизала плечима й відвела погляд убік. — У нього зранку багато зустрічей. Все ж будній день, — вона хитнула головою у спробі відмахнутися від неприємних думок. Її засмучувало, що кохана людина не зможе провести з нею увесь святковий день. — А ти прийдеш? — дівчина звернула до Гліба задумливий погляд. Навряд він зможе зіпсувати й без того самотній та похмурий день. — Я планую замовити кілька піц.

— Якщо запрошуєш, — чоловік ледь стримався, аби не посміхнутися. Невже йому випала нагода хоч трохи часу провести з Мирославою й не бачити, як її цілує чи обіймає Богдан?

— Запрошую, — дівчина зашарілася через двоякість ситуації й заправила світлий локон за вухо. — У п’ятницю на першу годину. Прийдеш?

— Прийду, — безпристрасно згодився чоловік, глянув на наручний годинник й наче мимохіть уточнив: — Що подарувати?

— Це не обов’язково, — Мирослава знову почервоніла — за життя вона так і не навчилась замовляти подарунки. — Головне — приходь, — вона широко посміхнулась й дійсно розслабилась, оскільки за розмову Гліб жодного разу не принизив її — лише ввічливо розпитував. Раптом дівчина усвідомила, що увесь час розповідала лише про себе й навіть не поцікавилась життям співрозмовника. — А як твої справи? Як робота?

— Все чудово. Готуємось до запуску нової колекції. Можливо, Богдан розповідав, ми ще минулого тижня уклали угоду між компаніями, — чоловік насторожено спостерігав, як дівчина взяла стакан й зробила обережний ковток. Якби була можливість, він, мабуть, й життя віддав би за те, щоб дивитись як щоранку Мирослава п’є каву.

— Так, здається, казав, — задумливо кивнула дівчина, що поверхово слухала про ділові справи чоловіка, у яких нічого не розуміла. Вона потягнулась до креманки з печивом, коли двері кабінету відчинились.

Через приймальню почали проходити керівники різних відділів компанії. Останнім з кабінету вийшов Богдан й передав секретарці документи для занесення у базу.

Чоловік наблизився до дивана та потиснув руку Гліба:

— А що ви тут удвох робите? Мене чекаєте? — він сів на підлокітник дивана, ніжно обійняв Мирославу за плечі та поцілував її у скроню.