4.2

– Нічого надприродного не відбувається, – сказав красунчик, – звичайнісінький собі ліс.

Він смикнув Таїс назад у квартиру і зачинив двері.

А найстрашніше  –  кричати ж марно. 

Може, вікно?

Таїс, користуючись своїм невисоким зростом, спритно прослизнула під його рукою і кинулася у  кухню – до вікна, за яким, за ідеєю, мав вирувати різнобарвними  вогнями  нічний проспект.

Але кухні на належному місці  теж вже не було.

Точніше, вона зникла просто на очах, повільно розтанула в повітрі  разом зі   столом, плитою і холодильником. 

А замість кухні матеріалізувалася невелика кімната з кам'яними стінами, вузькою лежанкою і маленьким столиком, на якому  скупо горіла лише одна свічка, вміщена в чорний, грубий свічник.

Ні дати ні взяти – чернеча келія.  

– Переконалася? – поцікавився красунчик, загороджуючи собою освітлений дверний отвір.

– У чому я маю переконатися? – голосно стукаючи зубами, запитала Таїс.

Голос зривався й тремтів, холод і страх сковували тіло крижаними путами. 

А свідомість застигла, геть відмовляючись сприймати те, що тут діється.

– Та буде тобі! – усміхнувся красунчик, – занадто близько до серця  все сприймаєш. Ходімо вже! 

І поманив її до себе.

Що залишається робити, коли бігти нікуди?  Підкоритися?   Почати битися головою об цю кам'яну стіну?  Або вступити в бійку, вочевидь, абсолютно марну?   

Таїс вибрала перший варіант. 

Передпокій міської квартири теж згинув. 

За коротким коридором відкрилася простора веранда, яка півколом в'їжджала  у величезне озеро, що грало  смарагдовими відблисками під величним, блідо-зеленим місяцем.  

На протилежному березі чітко проглядалися ланцюжки мерехтливого світла і піраміда вогнів, що йшла вгору. Немов там була освітлена якась невисока башточка.

По обидва боки веранди опадали важкі дубові крони, а в сплетінні гілок і листя горіли приглушені ліхтарі, освітлюючи простір теплим, золотистим світлом.

– Ну ж бо, сміливіше! – підштовхнув її красунчик. 

Таїс повільно ступила на веранду, під світло-бузкові і білі мережива виноградних грон, звисаючих  з високої арочної стелі.  

Вона слухала тихий  звук своїх кроків і  вперто  думала про те, що ось зараз, ось через мить буквально, весь цей кошмар минеться, і вона нарешті прийде до тями.  У власному будинку або в будь-якому іншому знайомому місці цивілізації.

– Дольвен!   –  промовив  красунчик, широким жестом  обводячи  навоколішій простір, потім вказав на круглий диванчик, розташований праворуч, під дубовою кроною:

– Сідай! 

Вона сіла мовчки й покірно.  На самий краєчок. І що тепер робити?  Кричати й вимагати пояснень? Битися в нападі? 

Якщо  це сон, то найрозумніше – слідувати сюжету цього сну. Нехай навіть у ньому й немає жодного сенсу. Будь-який сон рано чи пізно закінчується.  

Або вона все таки померла?

Ні, таке припущення, мабуть, найбезглуздіше.  

Померла, пропустивши момент власної смерті? Померла, але при цьому відчуває своє тіло, відчуває биття серця і біль у нозі? Бачить, розмазану по джинсах і  по шкірі, кров?