Глава 32. Зустріч у місті

За вікном настала справжня зима. На зміну сильним хуртовинам прийшов густий пухнастий сніг. Люба відвезла Ваню до батьків, щоб встигнути за два дні підготуватися до його дня народження. І, поки звільнилася від нагляду за дитиною, вирішила зранку поїхати до міста. Потрібно закупити продукти, подарунок, а ще зазирнути на роботу, поговорити з шефом про додаткові справи, аби заробити трохи більше грошей. Ремонт та лікарня витягнули багато, а ще попереду свята, на які теж треба кошти.

Сьогодні вона погано спала, тому почувалася сонною і лінивою. Мляво крокуючи магазином, не могла зібрати докупи думки. Наче бачила те, що їй необхідне, але проходила повз, потім знову вертаючись до полиці вдруге.

У сумочці заграла мелодія дзвінка. Зупинившись посеред відділу з фруктами, Люба дістала телефон:

— Алло?

— Привіт, моя маленька! Як справи?

— Якби ти не зателефонував, я б зараз задрімала, — втомлено всміхнулася, ходячи навколо стенду з яблуками.

— О, то ти відпочиваєш? Добре, я тоді пізніше…

— Ні-ні, я в магазині. Просто стан якийсь розбитий. Ходжу по колу, і нічого не купила досі.

— Так ти в місті? — радісно вигукнув Давид.

— Угу.

— Зустрінемося на каву? Якраз ще ранок, буде доречно.

— Мені потрібна цистерна кави, щоб остаточно прокинутися, — засміялася. Їй подобалося, що чоловік не втрачав жодної можливості зустрітися.

— А що ти купуєш?

— Ось роздивляюся вже дві хвилини яблука.

— А на кого я схожий?

— Що? — захихотіла. — З яблук, які лежать пірамідою переді мною?

— З фруктів. З чим я для тебе асоціююся?

— Дивне питання.

— Та і я наче не зовсім нормальний, — на сміх Люби почали обертатися інші покупці, але їй було байдуже.

— Гаразд, тоді… Напевно, ти ананас, — взяла в руку плід, який лежав поруч.

— Ха-ха-ха, — щиро почулося в трубці, жінка відчула, як сильно стукнуло її серце у відповідь на почутий сміх. — Чому саме ананас, моя Любове? Я думав, ти скажеш про дуріан або мангостан, на крайній випадок, яблучко.

— Дотепнику, я не знаю навіть, що то за слова, які ти щойно промовив, — всміхнулася, крокуючи до виходу з магазину.

— Чому ананас?

— Ти так само здаєшся твердим та колючим зовні, але всередині м'який, солодкий та смачний.

Вона почервоніла від власних думок, однак, швидко опанувала себе, адже по-справжньому бажала його, і впевнено знала, що закохана. А закоханим можна все!

— Це другий найкращий комплімент від тебе, який я чую в житті, — ніжно промовив, немов стояв десь зовсім поруч.

— Я вже вийшла, ти де зараз?

— Недалеко від лікарні. Сьогодні виписують Олю з малим, хочу допомогти переїхати. Але спочатку зустрінуся з тобою, — заспокійливо сказав, ніби наперед знав, що відчувала Люба від цих новин.

Намагаючись не виказувати і не зізнаватися самій собі, що їй неприємно чути про колишню жінку Давида, Люба якомога лагідніше відповіла:

— Я почекаю на тебе. За скільки зможеш приїхати?

— Хвилин десять. Ти лише скажи, де саме ти знаходишся?

Пояснивши чоловіку місце розташування магазина, попрощалася й, закинувши кілька пакетів з покупками до багажника, пішла вулицею, у пошуках затишної кав'ярні.

Знайшовши непогане кафе, присіла за столик, замовивши склянку капучино. В очікуванні Давида замріяно спостерігала за перехожими на вулиці за вікном. У цей момент її не турбували погані думки, на душі було спокійно. Над головою грала приємна музика, смачно пахло кавою та солодощами. Відвідувачів майже не було, тому вона могла не хвилюватися, що її буде хтось зацікавлено роздивлятися.

Зараз ще рано, тільки початок дев'ятої, але буденна метушня була у повному розпалі. Люди квапилися на роботу, у справах. Обличчя багатьох й досі у масках, бо карантинні заходи продовжувалися.

За цей рік Люба звикла працювати вдома, їй навіть подобалося, що більше не прив'язана до перебування в офісі. Звісно, обмеження набридли, але якщо надто не хвилюватися, усе можна пережити та перетерпіти. Головне, з розумінням та відповідальністю ставитися до власного здоров'я та психологічного стану, щоб не панікувати й не допустити депресивних думок.

Не встигла допити капучино, як побачила Давида, що переходив через дорогу, аби скоріше приєднатися до неї. Усміхнений, здалеку помітив її коло вікна й радісно помахав.

Вона закусила губи, живіт знову стягнуло приємне передчуття гарних та бентежних емоцій.

— Ох, моя мила, йди швидше до мене! Дай тебе обійняти, — простягнув до неї руки, всміхаючись. — Не вколов?

— Що?

— Я ж зовні колючий?

Люба засміялася, згадуючи порівняння з ананасом. Поклала обидві долоні на його щоки, ласкаво потерла по шкірі, дивлячись у бурштинові очі.

— Так, трохи є, — нахилила голову набік, милуючись ним. — Борода колюча, але мені подобається.