Глава 30. Хід думок

Вечір промайнув у гарному настрої. Ваня разом із Давидом відремонтував планшет і, задоволений, пішов спати приблизно о десятій. Незадовго після цього, чоловік повідомив, що теж має їхати.

Вийшовши на ґанок, вони ще кілька хвилин стояли, розмовляючи. Їй не хотілося відпускати його, щоб не втрачати той спокій, який отримала сьогодні від нього.

— Я б з радістю залишився, моя маленька, — сказав, обіймаючи за спину і притискаючи до себе. — Однак треба бути в іншому кінці міста вже о сьомій ранку.

— Розумію, — із сумом відповіла, насолоджуючись відчуттями обіймів. — Ти впевнений, що я нічим не можу допомогти?

— Впевнений. І хочу попросити тебе не хвилюватися. Добре? — обхопив теплими долонями її щоки, ніжно цілуючи в чоло.

— Буду старатися, — всміхнулась, торкаючись його рук. — Зателефонуй мені, коли приїдеш додому. Гаразд?

— Гаразд. Але б я не хотів тебе розбудити.

— А я не буду спати, буду чекати дзвінка.

— Це так романтично, не знаходиш? — притулився губами до неї, всміхаючись. — Поруч із тобою я відчуваю себе зовсім іншим. Здається, що я ладний здвинути гори з місця, але водночас стаю якимось дурним, чи що…

Люба розсміялася, не в змозі стримати сміх від такого дивного зізнання. Вона стиснула краї його незастебнутої куртки й, підтягнувши чоловіка до свого обличчя, лагідно прошепотіла:

— Тоді я теж дурна, що відпускаю тебе зараз…

Її голос був грайливим та солодким. Підсвідомо вона дивувалася зі своєї поведінки, адже ніколи не хотіла і не вміла загравати до чоловіків. А відтепер неначе все її жіноче єство раптово прокинулося, і вирішило нагадати, навчити, змусити поводитися з Давидом інакше. Їй подобалося піддражнювати його, і подобалося, коли він робив це у відповідь. Тремтіла, коли пильно дивився на неї, не зводячи очей, поглинаючи її всю без залишку. Це такі дивні відчуття, яких у житті не знала, тому бурхливо реагувала, даючи волю прихованим сторонам жіночого его.

— Усе, я поїхав. Інакше простою тут з тобою до самого ранку, — квапливо цьомкнув, і пішов до автомобіля, відчинивши двері, озирнувся.

— Не забудь про дзвінок, — показала пальцями телефон коло вуха.

— Не забуду.

На мить застиг, дивлячись на неї у світлі ліхтарів, всміхнувся й сів за кермо. Люба помахала йому. Обхопивши себе за лікті, супроводжувала поглядом, поки він від'їжджав, і повернулася до будинку тільки тоді, коли машина зникла за поворотом вулиці.

Зачинивши замки і вимкнувши світло у дворі, притулилася потилицею до дверей, видихаючи. Оце так вечір! Оце так буревій емоцій, слів та зізнань! Поклала прохолодні пальці на гарячі щоки.

«Я також стаю іншою поруч із ним. Стаю щасливішою, навіть попри складнощі, присутні в наших долях, — шепотіли її думки. — Сподіваюся, це хороший знак! Адже буде надто образливо, якщо я помиляюся».

Давид повернувся на орендовану квартиру, яку останні роки вважав та називав «домівкою», адекватно нагадуючи собі, що це не його власне житло. Досі.

У кімнатах було темно й тривожно. Повітря ніби просякнуте присутністю чужої людини. Чужий аромат, який змінився з тих часів, коли він був разом з Ольгою. Чужі речі, на які колись міг зовсім не звертати уваги. Зараз вони пригнічували, трохи дратували. Хотілося їх приховати якнайдалі, а краще, дочекатися, коли володарка забере їх з його життя та з його квартири, де він і так почувався самотнім.

Спати на ліжку, знаючи, що подушка насичена парфумом колишньої, не став. Ліг на дивані в гостинній, і довго думав про Любу та сьогоднішній день. Як все-таки чудово, що вона зрозуміла, прийняла, не відштовхнула! Дивовижна жінка! З добрим серцем, яке всупереч усім нанесеним ранам, залишалося чуйним та таким, що вміє любити. Та чи любить вона його? У своїх почуттях відверто не зізнавалась, хоча й виказувала небайдужість. Можливо, закохана в нього? Хоча б трошки…

— Я вже вдома, — всміхаючись, промовив у слухавку, заплющивши очі.

— Дякую, — відповіла Люба. — Буду чекати від тебе новин. Добраніч!

— Добраніч, моя Любове.

Сон поглинув у царство мрій та страхів, з теплими згадками про жіночий погляд, сповнений сліз, які важко відрізнити від сліз щастя або розпачу. Нехай краще це все ж таки буде саме щастя…

Ранком Давид вчасно приїхав до іншого району міста, аби потрапити до податкової інспекції. За цей час, який він провів без роботи, йому телефонували представники кількох фірм, пропонуючи зазирнути до них на співбесіду, але він рішуче відмовлявся, маючи на меті більш грандіозні плани.

Паперова тяганина зайняла пів дня. Бігаючи із кабінету в кабінет, від одного до другого спеціаліста, він, нарешті, завершив розпочате.

Вийшовши на вулицю, зустрів з усмішкою сніг, що вкривав місто товстим шаром зимової радості. Ні, не від снігу Давид радів! Радів від того, що все вдалося й, можливо, тепер він на крок ближче до здійснення мрій та намірів.

З піднесеним настроєм чоловік поїхав до лікарні, аби навідатися до Сашка та Олі. Купивши по дорозі фрукти, печиво та пакетики розчинної кави для втомленої жінки, бадьоро вітався з медичним персоналом, крокуючи до палати.