Глава 29. Чуттєвість

В його обіймах вона почувалася зовсім інакше. Хотілося не відпускати, тримаючись за сильну спину й відчуваючи, що і він тримає її. Заздалегідь підготувавши себе, що ніколи не дорікне тим, що сталося, намагалася сповна насолодитися тим, що Давид знову поруч, гладив її по волоссю та лагідно шепотів, як сумував за нею.

Сутінки опустилися на вулицю, а вони продовжували стояти у напівтемряві кухні, цілуючи одне одного. Ніжні руки обвивали чоловічу шию, від чого він постійно всміхався.

— Мені так не вистачало тебе ці дні, — промовив, гойдаючи її та заплющивши очі.

— Без тебе теж було сумно. Якось порожньо і тихо, — притулилася до його грудей, вдихаючи аромат, що сподобався з першої зустрічі. — І малий тебе дуже чекав. До речі, треба покликати його, чогось я зовсім про все забула поряд з тобою.

— Клич, звісно! Тим паче я привіз те, що ти просила. Зараз разом із ним і полагодимо планшет.

— Чудово! Йому піде на користь уміння працювати власними руками.

— І досі не можу прийти до тями, що ти мені повірила! Тепер усе обов'язково має налагодитися, — голос був сповнений надії та впевненості. — Згодом розкажу тобі про свої плани щодо роботи.

— Із задоволенням послухаю, — Люба всміхнулась, мружачись від ввімкненого світла. — Ваню!

Давид засміявся, затуляючи вуха.

— Яка ти гучна! Напевно, летить десь у космосі інопланетянин, і він також почув твій бойовий клич.

— Його не запрошувала, — захихотіла Люба, милуючись чоловічою усмішкою.

— Ох, засмутила всіх мешканців космічного корабля. Може, вони також хотіли б покуштувати твоєї смачної кави?

— Дотепник, — підійшла до порогу й знову крикнула: — Ваню, йди сюди, хутчіше! Бо інопланетяни з'їдять усі цукерки, які тобі привіз Давид.

По сходах почувся тупіт. Хлопчина з порожевілими щоками забіг до кухні.

— Де цукерки? Де Давид? Де, врешті-решт, інопланетяни? — зі смішним виразом обличчя, роздивлявся кухню.

Усі троє засміялися. Давид присів на коліно, щоб потиснути руку малому, але той одразу налетів на нього, обіймаючи.

— У мене планшет розбився, — сказав, відпускаючи чоловіка.

— Знаю, мама повідомила, — подивився на Любу, яка знову дивувалася реакції сина на появу Давида. — Я привіз усе необхідне для ремонту.

— Я знав, що ти не підведеш! — вигукнув Ваня, схрещуючи пальці у вдячному жесті.

Погляди дорослих зустрілися. Так, вона теж подумала, що Давид більше її не підведе. Легенько всміхнулась на його запитально підняту брову.

— Приготую чай із солодощами, і виділю вам годинку для чоловічих справ, — кокетливо пройшла повз Давида, на коротку мить торкаючись до плеча.

— Відмінно! А поки вода грітиметься, пропоную зазирнути до коробки, яку ти залишила на підвіконні, — підморгнув, тереблячи волосся задоволеному Іванку.

Поставивши чайник на плиту, Люба дістала із пакета коробку, перев'язану подарунковою стрічкою, та відкрила, не здогадуючись, чим вразить чоловік цього разу. Великий м'який пакунок лежав усередині, загорнутий в непрозору тканину. Діставши вміст, жінка розсміялася:

— Давиде, це куртка! Зимова! — хихотіла, вирівнюючи одежину й прикладаючи її до тіла.

— Ага, — задоволено всміхнувся. — Я відчував, що ти так і не придбала теплого одягу.

— Ось це вже зовсім не банальний подарунок, — одягла куртку, приміряючи. — Як я вам?

— Як снігуронька, — Ваня показав великий палець, схвально киваючи. — Тобі личить темно-синій.

— Мій улюблений колір, — промовила, роздивляючи рукави та кишені.

— І улюблений розмір? — Давид підійшов до неї, поправляючи складки на комірі. — Здається, з ним я вгадав…

Він не прибирав рук з її плечей, а вона ніяковіла від погляду і турботливого ставлення. Якби зараз у кухні не було сина, поцілувала б його, але стрималася, лише беззупинно всміхалася, у відповідь на безліч запитань.

— Ніде не тисне? Зручно? Не надто довга? Тобі подобається? — не вгамовувався Давид, заставляючи Любу крутитися перед ним наче дзиґа, повертаючи її в різні боки.

— Усе ідеально, не хвилюйся. Дякую тобі!

— Ти й досі засмучена? — нахмурився, зазираючи в очі.

— Ні, просто я не маю для тебе подарунка.

— О, моя Любове, це байдуже! Головне, я тепер спокійний, що ти не будеш по морозу ходити в осінньому пальті, — обійняв її, не соромлячись, що позаду них знаходився Іванко.

— Моя любове? — перепитав хлопчик, від чого обидвоє, знітившись, озирнулися. — Це означає, що у вас стосунки? Ти любиш мою маму?

— Синку, Любове, тобто моє ім'я — Любов. Давид так звернувся до мене… — почала виправдовуватися, квапливо знімаючи куртку.

— Не зовсім, — раптом серйозно вимовив чоловік, підійшовши до малого й присівши навколішки перед ним. — Я справді закохався у твою маму! Як у неї можна не закохатися?

Він обернувся, а Люба хотіла провалитися крізь підлогу в цей момент. У щоках стало гаряче, а ноги заслабли, немов ватяні. Вона присіла на підвіконня, знервовано граючись пелюстками троянд, боячись того, що зараз може сказати син.