Глава 28. Шанс

Відповідати на дзвінок було складно. Серце шалено калатало в передчутті важкого вибору. Одна справа думати, не чуючи та не бачачи об'єкта хвилювання, і зовсім інше, коли тремтіння рук починається, варто лише почути його оксамитовий голос.

Натиснувши кнопку, піднесла телефон до вуха й мовчала.

— Привіт, — почулося ніжне вітання. — Не витримав так довго чекати. Вирішив сам зателефонувати, бо вже почав сумніватись, що дочекаюся твого дзвінка. Чому ти мовчиш?

— Ти вирішив, а я ще й досі ні. Не знаю, що тобі казати, тому і мовчу.

— Любо, маленька, я розумію, що ти сердишся…

— Ні, не вгадав, я не серджуся. Я розчарована.

— Ти мене зараз кактусом по серцю, — прикусила губу, сварячи себе за бажання всміхнутися. — Можемо зустрітися? Якщо ти дозволиш, я приїду, поговоримо.

— Нам є про що говорити?

Встала та підійшла до вікна, вид з якого відкривався на галявину за будинком, де планувала влаштувати дитячий майданчик. Зараз там лежали мішки з будівельним сміттям, які ще не встигла вивезти, вони були припорошені тонким шаром снігу й нагадували кучугури. На краю території ще не змінена огорожа зі старих дощечок. Скільки ще роботи попереду…

Люба думала під час розмови казна про що, аби тільки не піддаватися емоціям.

— Я сподівався, що ти встигла охолонути за ці кілька днів. Виявляється, що ні, — у тоні чулося, що він засмучений. — Ти не пробачила мені?

— Тобі немає за що просити вибачення.

— Хіба?

— Так. Ти сказав, як є, а я просто не змогла цього прийняти.

— Я сказав, але не вчасно, не одразу.

— Ти і не мав казати одразу, адже ми ніхто одне одному, — заплющила очі, розуміючи, як боляче робить йому цими словами. І самій було непереливки, бо вважала не так, як говорила.

— Мені шкода, сонечко! Щиро! Я прокидаюся і лягаю спати з думками про тебе. Згадую твої поцілунки, дотики, обійми, твою шовковисту шкіру, маленьку родимку на лівому плечі… Я хочу бути з тобою! Хочу спробувати все виправити. Ні, не спробую, я виправлю. Тільки дай мені крихітний шанс.

— Не вважаю доцільним обговорювати стосунки телефоном, — Давид замовк, утворивши тривожну тишу. — Якщо ти вільний, і можеш приїхати, чекатиму сьогодні. До речі, Ваня навмисно розбив планшет, щоб я тобі зателефонувала.

— Але ти не зателефонувала, — хмикнув.

— Не сердь мене, чоловіче! Нічого не хочу тобі пояснювати або виправдовуватися. Купи, будь ласка, новий екран, я тобі скину в повідомленні модель. Гроші поверну.

— Любо, я приїду. Дякую.

Хотіла щось відповісти, але раптові гудки змусили здивовано вимкнути виклик. Приїде… Тіло кинуло в жар. Вийшовши з кімнати сина, повернулася на кухню. Поглянувши на ноутбук, зрозуміла, що працювати сьогодні більше не зможе. Ваня сидів за столом, щось малюючи олівцями на аркуші.

— Знаєш, я розповів дідусеві про Давида, — задумливо пробурмотів малий, не відриваючись від процесу. — Він каже, що хотів би познайомитися з ним. Можливо, ми б могли поїхати до них у гості?

— Не знаю, чи це вдала ідея, — ввімкнула кавоварку, стоячи спиною до сина.

— Тоді запросимо їх до нас. Ти приготуєш смачну вечерю, я тобі допоможу. Спечемо дідів улюблений пиріг з яблуками. А для Давида звариш борщу, здається, він був у захваті від нього.

— Ваню! — обернулася. — Припини.

— Але чому? — подивився на неї.

— Ми знаємо Давида кілька тижнів. Ще зарано знайомити його з батьками.

— Хіба час вирішує ставлення до людини? Він або хороший, або ні. Це ж і дурню зрозуміло, — знизав плечима, гризучи край зеленого олівця.

— То ти в мене не тільки фінансист, а ще і юний філософ? — всміхнулась, роблячи ковток гарячої кави.

Підійшовши до сина, хотіла поцілувати, однак, він поспіхом перегорнув листок, закриваючи малюнок руками. Отримавши цілунок у щічку, підвівся й, попросивши подумати над пропозицією, пішов нагору до кімнати.

Люба сіла за стіл, дивлячись у вікно та зігріваючи пальці об маленьку білу чашку з кавою. Пухнасті сніжинки зривалися з неба, де сіре хмаровиння вкрило собою весь простір, затуляючи сонце, яке слабо виднілося десь на заході. Зима неочікувано прийшла на початку грудня, змінюючи постійні осінні дощі морозним холодом.

Почуття, які вона відчувала до Давида, до цього часу навпаки зігрівали її. І зараз, коли тільки розпочаті стосунки були під загрозою, найбільше прагнула визначитися, чи зможе продовжити те, що із самого початку було вкрите неправдою, як земля снігом. Згадуючи перше знайомство, намагалася пригадати кожне слово з їхніх розмов. Давид розповідав про розлучення, але ні краплі про хвору матір. Щось темнив про конкуренцію на роботі. Чому, навіщо? Гордість? Брехлива натура? Недовіра?

Обхопила руками голову, занурюючи пальці у волосся. Здавалося, що навіть шкіра втомилася від думок. Знявши шпильку, розпустила довгі пасма на плечі, погладжуючи масажними рухами потилицю та скроні.

Допиваючи каву, перевірила банківський рахунок.