Глава 25. Рішення

Прокинувшись зранку, Люба задоволено потягнулася, всміхаючись і не розплющуючи очей. Штори були трохи прочинені й промінчик світла лоскотав обличчя, пробуджуючи від солодкого сну. Поклала руку на сусідню подушку. Вона виявилася прохолодною. Отже, Давид давно встав.

Укутавшись у теплий халат, вийшла з кімнати, повільно крокуючи сходами. З кухні доносився аромат кави та тихий чоловічий голос. Він з кимось розмовляв телефоном, коли Люба відчинила двері.

— Ні, не треба плакати, адже ти сміливий хлопчик, чи не так? — лагідно промовляв до когось у слухавку. — Якщо будеш отримувати вітамінки з укольчиком, я тобі привезу великий паротяг. Ні, навіть цілу залізну дорогу! Хочеш? Я в тобі не сумнівався, Сашко. Так, добре, молодчина. Бувай, і не плач, не засмучуй маму!

Люба мовчала, взявши зі столу приготовлену каву й надпиваючи. Зацікавлено дивилася на Давида. Звісно, їй було зрозуміло, що він говорив з дитиною. Серце матері відчуло, що справа в лікарні, а дитя боїться уколів.

— Усе гаразд? — спокійно запитала, підходячи до нього.

— Уколи антибіотику, болючі… — погляд похмурий, але прибравши телефон у кишеню, він ніжно поцілував її в шию, від чого вона всміхнулась.

— Племінник? — без нотки підозр, промовила.

— Угу, — відвернувся до вікна, визираючи на вулицю. — До речі, як твій батько?

— Його перевели з реанімації до відділення. Ще з тиждень буде під наглядом, поки не одужає.

— Це добре. Значить, йому краще?

— Так. Скільки я винна тобі за матеріали та ремонт? — сіла за стіл, уважно дивлячись на здивований вираз обличчя Давида.

— Нічого. Я не візьму навіть і копійки, — сів навпроти, ковтнув кави.

— Ага, оце я в тебе що, дарма запитую? Розігнався, бач. Матеріали коштують чимало, тому за них я точно розрахуюся. Коли отримаю зарплату, — ніяково додала.

— Розберемося з цим згодом, домовились?

Давид встав і, обійшовши, обійняв її ззаду, заціловуючи у волосся, щоки, шию. Погладжуючи довгі шовковисті пасма, насолоджувався відчуттями, а вона — його дотиками.

Сильні мужні руки дарували їй спокій та тепло, усвідомлення захисту та підтримки. Поруч з ним хотілося забувати про всі проблеми, що існували навкруги. Лише одне турбувало — як повідомити Вані про їхні стосунки.

— Зараз сьома, я скоро маю поїхати, — сперся спиною об холодильник, дивлячись на Любу, вона розвернулася до нього обличчям.

— Гаразд, якщо треба… — розчаровано знизала плечима.

— Скажи свою думку, як буде краще, — дочекатися, коли прокинеться Іван, та привітатися і попрощатися? Або поїхати, поки він спить, а ти скажеш, що я ще вчора повернувся до себе додому?

Люба замислилася, опустивши погляд. Брехати малому зовсім не хотілося. Він міг вставати раніше і бачити, що машина Давида й досі у дворі.

— Дочекайся, поки прокинеться. Не люблю неправди.

— Добре.

— Ти чимось засмучений? — підвелася й, підійшовши до нього, обійняла за шию, кладучи голову на плече. — Можеш поділитися зі мною? Раптом зможу допомогти?

— Не зараз, — тихо відповів, погладжуючи по голові.

Вона зазирнула в очі:

— Чому?

— Любо, — міцніше притиснув до себе, — благаю, можна без питань? У житті я давно не відчував такого спокою, не хочу його руйнувати зайвими розмовами.

— Зайвими? — відсторонилася. — Вони не зайві! Я краще зможу дізнатися тебе.

— Ти мені віриш? — неочікувано серйозно запитав, поклавши долоні на її щоки.

— Я… — задивилася у прірву погляду. — Я хочу тобі вірити. Але…

— Розумію, — опустив руки. — Знаю, що слова мало означають, лише дії можуть говорити про людину. Та все ж таки, попрошу вірити. Я не стану тебе обманювати, дурити голову та таке інше. Не думай, що після цієї ночі я зникну назавжди. Ні…

Він підійшов до неї, бо вона на кілька кроків відійшла, починаючи хвилюватися.

— Ні, моя маленька, — обхопив за талію, ласкаво обіймаючи, — не зникну. Я втрачаю глузд поруч з тобою. Я вже обожнюю малого пірата. Проте є ще справи, які маю контролювати, які не можу покинути.

— Гаразд, заспокойся, — не витримала Люба, починаючи всміхатися. — Хоч ти й назвав мене маленькою, я все розумію. Навіть, якщо твоєю метою було затягнути мене в ліжко, я це переживу.

— Любо… — підвів брови, трохи збліднувши.

— Ох, дотепнику, та ти розклеївся, — теж поклала долоні на його щоки. — Маєш надто чуттєве серце, як для чоловіка. Добре, забудьмо цей момент. Я тобі вірю, наполовину. І коли ти мені повіриш, тоді й розкажеш, що там у тебе за справи.

Поцілувавши м'яко в губи, стримувала думки, що вирували. Цікавість поїдала зсередини, але вона не хотіла наполягати, оскільки Давид жодного разу не змушував щось розповідати або робити проти її бажання. Якесь душевне передчуття шепотіло, що треба трохи почекати, і все стане на свої місця.

За годину, коли прокинувся Іван, Давид привітався з ним і, пообіцявши ще обов'язково приїхати, вирушив у дорогу.