Глава 22. Обіцянки

Минув майже тиждень. Пропрацювавши всі дні без перепочинку, Люба не помітила, як на календарі розпочався грудень. Вона нічого не встигла завершити по ремонту будинку. Ні пофарбувати, ні утеплити. Навіть дах досі не відремонтований! Благо, що дощі припинилися. Та чи надовго таке везіння?

Усе поступово починало дратувати. І причиною цього була відсутність зв'язку з Давидом. Він з понеділка жодного разу не зателефонував. Не бажаючи нав'язуватися та відривати від турбот, вона теж не дзвонила. Та й часу не вистачало: з ранку до батька в лікарню, і потім до пізнього вечора сиділа перед ноутбуком, роблячи переклади та звіти перед кінцем року.

Ранок суботи розпочався з прибирання. Одягнувши теплу куртку, джинси та чоботи на шнурках, натягнула шапку й, взявши мітлу, вийшла на вулицю. Змітаючи листя, мигцем поглядала на ґанок, який хотіла перефарбувати. Вирішила, що після наведення порядку цим і займеться, поки немає морозів.

Зі сторони дороги почувся гул машин. Дивно… Сьогодні нікого не чекала. Припинивши підмітати, сперлася на мітлу, дивлячись на автівки, які наближалися до її двору.

Знайомий фургон, а позаду нього невелика вантажівка. Серце забилося прискорено. Назустріч їй вийшов той, думки про кого не полишали її останні тижні.

— Далеко зібралася летіти? — усміхаючись, кивнув на мітлу.

— Та ось, — окинула поглядом приладдя, — на твої пошуки хотіла вирушати.

— Привіт! — підійшов ближче, змушуючи згадати його аромат.

— Привіт, Давиде! — зазирнула в очі, миттєво забуваючи, що ображалася.

— Вибач, що я так надовго зник.

— Уже мала на меті подати в службу пошуку людей, — міцніше стиснула руків'я, боячись, що забажає його обійняти.

— Навалилося трохи, — знизав плечима. — Але я не з порожніми руками. Хвилинку…

Він відійшов, повертаючись до машин. З вантажівки до нього вийшло двоє чоловіків. Вони всі разом пішли до задньої частини кузова. Широкі двері відчинилися й зсередини почали діставатися будівельні матеріали: кілька листів шиферу, якісь пакунки, мішки, навіть рулони зі шпалерами.

— Чекатимеш, поки я запитаю, чи сам поясниш, що це? — відставила в сторону мітлу, притискаючи її долонею з широко розставленими пальцями.

— Це те, що я обіцяв зробити, адже…

— Адже чоловіки завжди виконують обіцянки, — в один голос із ним продовжила фразу, всміхаючись.

— І ще важливий момент, — знову підійшов до неї, нахилився до обличчя, шепочучи прямо біля вушка: — відмовитися не вдасться.

Люба відчула, як тіло мимоволі почало тремтіти від його шепоту, від аромату та від тепла, що линуло від нього. Їй не хотілося приймати до усвідомлення, що вона давно потребує чоловічої уваги, що їй подобається, коли на неї дивляться з іскоркою бажання. Не хотілося усвідомлювати, що й самій хочеться дивиться на когось, обожнюючи.

— Чого ти й досі стоїш? — ніби суворо, однак, з усмішкою, покликав Давид. — Де малий пірат?

— У кімнаті. А що? — прокинулася від уявних обіймів.

— Клич сюди, — кивнув і, підморгнувши їй, від чого в щоках спалахнув жар, пішов до ґанку, несучи пакунки.

Обперши мітлу об стіну, вона квапливо наздогнала його й, перегнавши, першою відчинила замок. На мить обернулася, показавши йому язика, і зайшла до будинку, притримуючи для нього двері.

Пожалкувавши про цю свою дію через те, що Давид спокусливо прикусив губу, примруживши очі та продовжуючи дивитися на її вуста, Люба поквапилася відвернути обличчя.

— Іванко! Ходи сюди! — прокричала, стоячи перед сходами.

Хлопчина швидко вибіг з кімнати, визираючи на перший поверх.

— Шо таке?

— Та спускайся, що ти «шокаєш», — жартома тупнула підошвою чобіт.

— Іду, — почав спускатися, побачив, що на порозі стоїть Давид: — О, привіт!

Додавши темпу, збіг і, оминувши маму, підійшов до нього. Поставивши пакунки на підлогу, чоловік весело плеснув у долоні з малим. Присівши й ставши на одне коліно, він одразу змусив хлопця зацікавитися.

— Дивись, що в мене є для тебе! — підсунув велику зв'язку рулонів шпалер. — Діставай!

Ваня витягнув рулон, і на прохання Давида, відгорнув краєчок.

— О! Так це зірки, як у моїй кімнаті зараз! — виголосив здивовано.

— Справді? — Давид всміхнувся куточком губ. — Я і не знав. Обрав такі, які мені подобаються. Завжди в дитинстві мріяв про космос на стелі.

— Це круто! Дякую! А головне, вчасно. Адже ті шпалери зовсім зіпсувалися від потопу, — обличчя стало рожевішим від приємних емоцій.

— Допоможеш нам їх клеїти? — підвів брову.

— Ще б пак! — з ентузіазмом відповів Іван, обертаючись до мами: — От бачиш, він виконав обіцянку.

— Гей, чого це таким тоном, юначе? — склала руки на грудях, суплячись.

— Іване? — звернувся строго Давид. — Не можна так розмовляти з матір'ю! Перепроси, будь ласка!

— Вибач, мамо! Я не хотів тебе образити, — підійшов до неї, тягнучись для поцілунку.