Чоловік на годину

Глава 20. Вечір із сином

Невелика сіра машина швидко пронизувала заміський туман з дрібними краплинами, що падали з неба. Люба поверталася додому, завершивши справи й припинивши думати про Андрія. Проте Ваня занадто перехвилювався, і тепер вона, як мама, не наважувалася з ним поговорити, щоб обміркувати те, що сталося.

Уже був надвечір, коли вони нарешті опинилися вдома. Чаювання після вечері здалося для Люби найкращим моментом, аби почати говорити.

— Синку, — сіла навпроти, уважно дивлячись в очі, — хочу подякувати за те, що ти мене захистив сьогодні. Але хочу сказати про твої слова батькові. Те, що ти його ненавидиш… Це в тобі говорить образа. Мине час, можливо він зміниться, ти виростеш, захочеш з ним спілкуватися. Це буде цілком нормально, адже ти його син.

— Я ніколи його не полюблю, — похмуро промовив.

— Ніхто не каже, що ти маєш його любити, бо любов заслуговує гідних вчинків.

— Бити дитину та жінку — це хіба гідно? — на віях малого тремтіли сльозинки.

— Ні! Однак тепер ти знаєш, як не вчиниш, коли станеш дорослим і матимеш свою родину, — всміхнулася, зробила ковток чаю, бо в роті пересохло від хвилювання. — А нумо ми разом займемося ремонтом? Я буду відміряти плінтуси, а ти допоможеш прикручувати їх. То як, згоден?

— Звичайно, згоден.

Обидвоє всміхнулися й, взявши з собою пакет з цукерками та пляшку лимонаду, пішли переодягатися, щоб розпочати працювати.

Йдучи попереду, Ваня з цікавістю запитав:

— Мам, а коли ти сказала про нового нареченого, ти мала на увазі Давида? — озирнувся, а Люба не встигла прибрати гримасу здивування з обличчя.

— Ні, синку. Це був такий собі стратегічний крок, — виставила кулаки вперед, хлопчина засміявся. — Мені треба було вигадати якийсь аргумент, ймовірний, щоб Андрій міг повірити в нього. Як бачиш, трохи вдалося, наче дійсно подумав, що нас є кому захистити.

— Ха-ха, — почав згинатися від сміху Ваня.

— Ти чого, милий? — торкнулась до плеча.

— Твоїм ймовірним аргументом стала його дупа в калюжі! — не міг припинити сміх. — Ти бачила, як він озирався, чи помітив хтось таку ганьбу? А ти така стоїш, дивишся на нього зверху! Оце видовище!

Люба не могла втримати усмішки. Тоді вона не звернула уваги, що справді занурила колишнього в багнюку, адже її переповнював страх та злість. Але зараз, згадуючи той момент, теж почала всміхатися. Як він принижував їх побиттям і образами, так вона принизила його падінням посеред білого дня.

— Іванко, з цього не можна сміятися. Це було неправильно. Я всього лише хотіла тебе захистити від його ляпаса.

— Знаю. Але обливаючи тебе брудом, він не очікував, що сам опиниться в ньому, — серйозним голосом сказав хлопчина, беручи шурупокрут.

— Так, ось ще одна фраза, яку я повішаю в рамку на стіні! — підійшла, потеребила волосся й поцілувала в чоло. — Як добре, що ти в мене є…

 

Озброївшись підтримкою та допомогою сина, Люба вправно розібралася з кріпленням плінтусів. Кімната була майже завершеною. Залишилося найдорожче — придбати меблі. А ще штори, килим і нову люстру.

Видихнувши, взяла віник, щоб прибрати. Ваня стояв на порозі й роздивлявся ремонт.

— А для кого буде ця спальня?

— Хочеш перебратися сюди? Назавжди, чи поки не відремонтуємо дах? — не підіймаючи погляду, продовжувала підмітати.

— Та ні, просто питаю. Думав, ти зробиш собі тут кабінет.

Жінка вирівнялася, озираючись до сина. Такої думки навіть і не мала, а зараз замислилася над ідеєю.

— Слухай, а непогана пропозиція, — поправила волосся, що розтріпалося. — Утім, я хотіла зробити цю спальню для гостей. Наприклад, якщо дідусь із бабусею приїдуть, або тітка Віка, щоб їм було де заночувати.

— Цілком логічно, — знизав плечима. — А що до даху? Будемо потім позбавлятися потопу на горищі?

— Ех, поки я не отримаю зарплатню, ми не зможемо замовити матеріали та оплатити майстрові.

— А як же Давид? — наївно підняв брови, поглядаючи на маму.

— А що Давид? Нічого Давид… — розхвилювалася, знову почала мести.

— Він пропонував, що сам зробить.

— Ну, він же не буде купляти нам усе необхідне, чи не так? Це я маю купити, а він уже зробить. Логічно?

Ваня всміхнувся, дістав цукерку й, прицмакуючи, продовжив бентежити її запитаннями:

— Логічно. То, він ще приїде?

— А чому ти питаєш? — мигцем глянула на нього.

— З ним весело, — повів плечем, присідаючи на табуретку. — Ти йому телефонувала?

— Ваню! — викрикнула, кидаючи віник. — Я нікому не телефонувала!

— А чому?

Люба закотила очі, почавши збирати залишки плінтусів, щоб віднести їх до іншого будівельного сміття.

— Не сердься! Я вважав, що ми з ним потоваришували.

— Я теж так вважала.

— Але ж нічого не змінилося! Ви не сварилися, я теж поводився добре, — встав, пішов слідом за нею, беручи наступну цукерку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше