Глава 18. Туман минулого

Відвідування розважального центру завершилося прогулянкою вечірнім містом, ще кількома чашками кави та чаю й прощанням, після того, як знову розпочався дощ.

Давид повернувся додому. Нашвидкуруч приготував собі вечерю та сніданок на завтра й, розстеливши на колінах старий рушник, сів ремонтувати інструмент. З понеділка розпочинається велика кількість замовлень, потрібно бути готовим.

Час від часу на обличчі з'являлася усмішка, як тільки думками повертався до зустрічі з Любою та Ванею. Як все-таки чудово проводити вихідний не на самоті!

На екрані телефону програвався фільм, але його перервав дзвінок з невідомого номера. Квапливо витерши руки, взяв слухавку:

— Слухаю?

— Алло, Давиде? — жіночий голос, який він миттєво впізнав.

— Так, привіт, Олю.

— Маєш хвилинку поговорити? — поглянув на годинник на стіні, майже десята ночі.

— Маю. Усе гаразд?

— Не зовсім, — напружився, чуючи схлипування. — Я до тебе по ділу.

— Я це вже зрозумів. Що сталося? Чому так пізно телефонуєш і чому плачеш?

— Ти можеш приїхати до нашої кав'ярні? Зараз? — благально запитала, змушуючи почати хвилюватися.

— Звісно, зараз приїду.

— Добре, дякую. Але я буду не сама… — вимкнула виклик.

Серце билося швидше через купу думок. Що сталося, чому плаче, з ким буде? І як він сам відреагує на зустріч з колишньою коханою?

Квапливо зібравшись, покинув розібраний інструмент і, майже бігом, вийшов з будинку до машини.

Їхня кав'ярня — це місце, де вони вперше зустрілися, а згодом і познайомилися. Коли розпочалися стосунки, постійно зазирали туди пообідді або ввечері після роботи. Він чудово знав, де вона розташована, і попри те, що це було зовсім недалеко, більше ніколи туди не заходив після розставання з Олею. Навіть на вивіску не дивився, проїжджаючи повз, щоб не згадувати ті щасливі моменти, коли були там удвох.

Наближаючись, стримував тривогу глибоким диханням. Заклад цілодобовий, тому він зовсім не очікував побачити жінку на дворі, а не в середині. Вона стояла під навісом, ховаючись від дощу. Поряд біля неї… дитина. Маленький хлопчик років зо два. Тіло миттєво кинуло в жар. Тримаючи малого за ручку, Оля вдивлялася в нічну дорогу, в очікуванні Давида.

— Що сталося? — швидко підійшов, мружачись від крапель, що застилали очі.

— Привіт! Дякую, що приїхав, — тихо промовила, не наважуючись подивитися на нього.

— Кажи, що таке? — більш наполегливо запитав, нервуючись.

— Олег вигнав нас із дому.

— Що?!

— Угу, — кивнула, притискаючи до себе сонного хлопчину. — До батьків далеко їхати, та і грошей… він усе забрав.

— Ходімо в машину, поїдемо до мене. Ти все розкажеш! — впевнено сказав, пропонуючи жестом йти за ним.

— Ні-ні, я не хочу тебе напружувати! Можеш позичити грошей на проїзд? — помітив, що по щоці покотилася сльоза.

— Не хочу навіть це обговорювати! Куди ти в ніч з дитиною? Поїхали, ранком вирішимо. Раптом що, я вас відвезу куди треба.

— Давиде? — схопила за руку, коли він розвернувся. — Ти впевнений?

— Якби був невпевнений, то не приїхав би. Ходімо вже, дитина змерзне.

— Сашко, зараз дядя нам допоможе, — присіла, взяла сина на руки, щоб понести.

— Давай я? — запропонував взяти хлопця.

— Ні, не хочу налякати…

— Добре, — нахмурився, крокуючи до авто.

Приїхавши додому, одразу поставив їжу на стіл, вмовив їх поїсти. Не став розпитувати нічого, поки Оля не вклала Сашка спати. Коли малий задрімав, відкоркував пляшку вина, налив їй в чашку та трохи собі й сів напроти, очікуючи початку пояснень.

— Це розпочалося давно. Але останні дні він наче втратив розум. Постійно кричав на мене, на Сашу. Грозився вигнати. І ось, дійсно це зробив, — опустила погляд на вміст чашки, зробила ковток.

Її обличчя бліде, темні кола під очима від нервування. Каштанове волосся зібране в неохайний хвіст на потилиці. Губи покусані, в тріщинах.

— Що між вами сталося? — у пів тону спитав, випиваючи одним махом чверть чашки вина, долив ще їй та собі.

— Олег вважає, що Саша не його син.

Наче цеглиною по голові пролунали у вухах ці слова. На хвилину Давид втратив відчуття часу, думки замовкли, щоб вибухнути з подвійною силою.

— Він тебе бив? — мигцем поглянув на пожовклий синець під лівою бровою.

Оля схилила голову, сльози градом потекли, капаючи в чашку з вином. Ледь помітно кивнула.

— Чому ти раніше не зателефонувала? Чому не сказала, що він тебе ображає? — злісно мовив, стискаючи до хрусту пальці в кулак.

— Давиде… прошу тебе! Ми так негарно з тобою розійшлися. Я зрадила тебе, пішла до іншого. Як я могла повертатися, щоб просити допомоги в ображеного чоловіка? — поглянула на нього почервонілими очима.